Частина 40 Замести сліди

ЗАМІСТИ СЛІДИ. Розмовний. Іронічний. Знищувати те, що може бути доказом у чомусь.
Незважаючи на те, що я дуже схудла, адже півроку посилено тренувалася, бігала, стрибала і віджималася, викрадення далося мені важко.
Зараз, сидячи під нависаючою плитою, у кам'яній щілині, яка насилу вмістила нас із сестричками, включаючи наші торбинки, я тяглася до внутрішнього вогню, сподіваючись хоч трохи погрітися. Фея категорично заборонила звертатися до магії після того, що ми зробили.
Ішли в темряві, навіть Марсоніс не проглядав крізь темні, низько навислі хмари. До світанку було ще кілька годин, у повній тиші фея чинила безчинства в печері, поки ми повільно пробиралися до виходу. Слід було обставити все так, наче нас викрали. Викрадачів було двоє. І сліди цих двох довелося організовувати вже нам. Твіггі, що несла на закірках сестру, старанно провалювалася в крижану кірку, що прикривала сніг попереду, а я, навантажена нашими речами, йдучи слідом, періодично не потрапляючи слід у слід, зображала другого викрадача. Фея, що сиділа у мене на потилиці у своїй крихітній формі, час від часу витягала зі свого рюкзака якусь дрібну річ, кидала її на наші сліди. Ми цілеспрямовано зображували напрямок, яким слід було йти тим, хто кинеться на наші пошуки.
Повільно вибиралися на схил і вітер підганяв нас у спину. Напевно, якби не він, то й не впоралися б. Саме там, на вершині, яка обдувалася всіма вітрами, Перла повернулася в звичну форму.
- З того боку замок графа Ставруса. Нам потрібно направити переслідувачів саме у той бік.
Фея витягла зі своєї торбинки щит, з яким лицарі виходили на ристалище. Вигляд у щита був древній, у мене відразу задзижчали розлюченими бджолами в голові питання. У сестричок питань не було. Вони якось підозріло одноголосно прийняли старшинство феї.
- Я з'їду на ньому в той бік, - сказала Твіггі.
- Ми скотимося, - поправила її фея, - он туди.
Вказувана нею точка слабо мерехтіла в темряві, перебуваючи навкіс від зазначеного на замок напрямку, схил у той бік виглядав вузьким карнизом, з якого вітер зривав сніговий пил, закручуючи його в прірву, що вертикально обривалася далі.
Я проковтнула, розуміючи, що на цьому щиті ми вчотирьох можемо в'їхати тільки до раю, та й то тільки тому, що в пекло нам шлях був замовлений. Спогади про рогатих не надихали на подібний напрямок для подальшого існування.
"Гена, давай я понесу валізи, а ти понесеш мене!" - сипло прокоментувала поставлене завдання.
Фея хмикнула і похвалила, – ростеш, Любаша! На льоту вихвачуєш думки!
Я в собі таких талантів не відчувала, репліка вирвалася сама собою, але на мить на душі потеплішало.
- Тоді Любаша, ти сідай першою, Піггі прилаштується між твоїх ніг, я стану ззаду. Речі тобі на коліна.
- А я, полечу своїм ходом, - продовжила фея, - Твіггі, будеш правити виключно туди, куди я вказуватиму.
І тільки зараз, у цьому природному сховку до мене докотилася запізніла паніка, змушуючи тремтіти і шукати тепло всередині себе. Мене трясло від усвідомлення того, що ми провернули. Мерехтлива точка виявилася крихітним магічним джерелом. Він вичавлював у навколишню дійсність краплі магії, що зривалися з заглиблення в білому камені, зникаючи десь унизу.
На схилі, що м'яко йшов вліво, за ним були вирубані в камені сходинки, і саме по них ми з Піггі спускалися більше сорока хвилин до горизонтального майданчика після того, як долетіли на щиті в задану феєю крапку. Ми спускалися першими, поки Твіггі ще кілька хвилин стояла біля джерела, швидше за все поповнюючи затрачену магію. Мені було навіть страшно уявити, яких зусиль їй вартувало втримати наші «санчата» на карнизі, лавіруючи хвостом, як помелом. Кілька разів я ловила краєм ока помахи сріблястої китички то ліворуч, то праворуч, і була впевнена, що мені це не ввижається від стресу. Під майданчиком була щілина, розкол на кшталт вузького короткого коридору. Саме там і належало ховатися, чекаючи на фею.
- Вона обов'язково прилетить, - заспокоювали мене, - ми навантажили щит камінням і спустили потрібною траєкторією.
– І вона вирішила, що цей щит необхідно забрати? - Я вже давно усвідомила, що якщо фея щось вважає своїм, то це буде берегтися з усією ретельністю і педантичності літнього скнари.
- Я не змогла вмовити кинути його там, куди він доїде природним чином, та й докази, - лисиця пожувала губу, ніби посилено переварюючи отриманий від феї урок.
«Так, дівчатка, – думала я, – це вам не магістри на підготовчих курсах, не знання, здобуті десь і якось. Тут якщо не слухати – вижити неможливо”.
Світанок розгорявся між двома вершинами, які були видно з нашого укриття. Я прислухалася до тихої розмови сестричок, які навіть не мерзли, прикриваючи мене від поривів вітру, що намагався проникнути в глибину щілини.
Мені простягли кілька шматочків сушеного м'яса, я почала бездумно жувати, уявляючи, як крихітна фея летить, утримуючи в руках громіздкий щит. Дивна фея, дивні в неї речі, ще дивніша місія, з якою вона застрягла на цій планеті.
Ця думка висмикнула мене зі стану сомнамбулізму, і я спробувала випитати сестер.
- Чому ви тут?
Сестрички тут же перестали перемовлятися, розвернулися до мене змазаними тінями, і витріщилися, мерехтливими в темряві закутка очима.
- Щось ти маєш на увазі, - прошелестіло, як вітром по насту.
- Вам повернулася пам'ять повною мірою, ви усвідомлюєте хто ви, яка у вас місія, навіть часткова трансформація і ... - я спіткнулася на продовженні фрази.
- Ми повинні захищати тебе, - через довгу паузу сказала Твіггі, так і продовжуючи світити поглядом, - ти дуже цінна.
- Але ми поки що не зрозуміли чому, - перебила її Піггі. – Коли зрозуміємо, то зможемо відповісти.
Мені не подобалася половинчастість відповіді, але наполягати не наважилася, спантеличена дивним звуком, який почав носитися між вершинами, породжуючи дивну луну.
- О, нашу пропажу виявили, - хихикнула Твіггі. 
- Шкода, що ми не встигли спуститися до підніжжя гори, - сказала Піггі.
- А Перла?
Хвилювання накочувалося на мене, паралельно з тим, як я аналізувала весь пройдений нами маршрут. «Чи добре ми заміли сліди? Чи кинуться на пошуки куратор та бойовий маг, чи доручать це провідникам?» Я дожувала залишок м'яса, вслухаючись у тишу, що знову запанувала знадвору.
У момент, коли звідкись зверху нам на голови закинули щит, я думала, що в мене зупиниться серце. Разом із щитом, чи на щиті? Скоріше все ж останнє, - у нашу щілину впала фея.
- Навіщо він тобі здався? - Дивлячись на слабо мерехтливе тільце феї, я докоряла собі за те, що ми пішли в неї на поводі. Ось укокає вона себе і що нам далі робити? Раз так голосно хтось репетував, то наше зникнення когось дуже засмутило. Я навіть здогадувалася кого.
- Артефакт це, давній, - сипло видавила фея.
Щит слабо мерехтів, і я подумала, що його фея, швидше за все, в тому самому джерелі намагалася обмазати додатковою магією. Такими ресурсами навіть я не стала б розкидатися.
- Прикрийте ним вхід і чекатимемо, - скомандувала вона, а я несвідомо згрібла її мляве тільце, і засунула собі за комір на груди.
Фея спробувала щось прошипіти, потім завозилася, прошелестіла «дякую» і затихла.
«Головне, всі в зборі» - подумала я, і таргани, що несподівано прокинулися в голові, дружно заспівали зовсім неймовірне «Нікого немає вдома, вдома немає нікого, о-о-о!»