Частина 30 Вилучення, очищення та зачистка – одне й те саме різними словами.

Мене підвели за руку до дивної червоної колони, розташованої в затишному місці арени. Колона була різьблена, з багатьма елементами, що повторюють язики полум'я.
- Заплющ очі, обійми колону і побажай скинути напругу і надлишок сили.
- Скинути?
- Поділитися жаром, який приносить дискомфорт у твоє життя.
- Це тим, від чого я вибухаю?
- Так, саме тим, від чого в тебе відбувається сплеск вогненної сили.
Я спробувала обійняти досить велику та холодну колону. Чула, що можна обіймати стовбур дерева. У такому разі, залежно від того, яке дерево обіймаєш, можна було здійснити певний енергообмін. У Японії таким чином знімають стрес, і ця практика поширена по всій країні.
Дуб – найпотужніше дерево для здоров'я. Допомагає відновити сили, заспокоїтись, дає ясність думки. Його можна обійняти або просто торкнутися стовбура. Найбільша віддача енергії у нього настає з 21:00 до 03:00.
"Цікаво, тут є дуби?" - я намагалася згадати назву дерев у парку, через який ми пробиралися у супроводі крилатого кота. Тут же мобілізувалася пам'ять, викреслюючи складний маршрут, щоб проникнути до парку не спійманій.
Тут же закрався сумнів – якщо в мене стихія вогонь, то чи не загрозливо обіймати дерева? А якщо не втримаю стихію, чи залишиться від парку згарище?
Я занервувала, прикусуючи губу. Тут же мені на спину лягла чоловіча долоня, і я здригнулася.
Мене повільно погладили між лопатками.
- Дихай! - Прошелестіло біля вуха, змусивши покритися мурашками.
Я зробила глибокий вдих, склавши губи трубочкою, повільно видихнула, несподівано просвистів руладу.
Поруч хмикнули, погладили ще, додавши при цьому - розслабся, не затискайся так.
Мене гладили, я мліла, заплющивши очі і обіймаючи напрочуд теплу і комфортну колону.
- Досить, я думаю!
Я з небажанням відірвалася від колони, повертаючись до проректора.
- Дякую за допомогу! - Видавила з себе.
Мені здавалося, що я перехиталася на морських хвилях, і ця розслабленість, яку дарує таке дозвілля, змушувала бажати впасти і подрімати хвилин тридцять.
Проректор хитнувся до мене, змусивши притиснутися спиною до колони, переплів наші пальці на долонях, і зазирнувши мені в очі, наказав – показуй!
Принц заморський, точніше іномірний, згадався одразу. Вискочив із пам'яті волохатими штанами, масивними копитами, складною вишивкою на дублеті, дивним, більше звіриним, ніж людським обличчям.
Я з жахом усвідомлювала, що зіниці на цьому обличчі небачені мною раніше. Яскраві білки, оранжеві зіниці. Лівий розділений горизонтальною рисою, як у козла, правий - із загадковим ієрогліфом, що пульсує, і поневолює свідомість і душу.
Я смикнулася, намагаючись кинутися геть від паніки, що захлеснула, від страху і усвідомлення, що я - букашечка. Я забилася в міцних обіймах, навіть скоріше кам'яних, бо здавалося - моє тіло в лещатах. Мене трясло, вигинало та скручувало.
Все припинилося в ту мить, коли мене поцілували.
Як там кажуть – клин клином вибивають?
Поцілунок був жорсткий, до прокушеної губи іклами, що подовжилися за секунду, до смаку крові в роті. Але, як не дивно, саме це й повернуло мені розум. Я замукала, спробувавши відіпхати цілувальника.
Цілувати перестали.
- Ш-ш-ш, Любаша! Усе скінчилося!
- Що скінчилося? – Я почувала себе дезорієнтованою. Пам'ять шаруділа в голові вкладаючись у закутки, зі звуками, схожими на пересипання скелець у калейдоскопі. - Я знову спалахнула?
- Ні, ти надто захопилася обійманням з вогненним сторожем.
Я провела язиком по прокушеній губі, і якось надто грайливо перепитала, - з вогненним сторожем?
Проректор відпустив мої долоні, кивнув, показуючи кудись за спину.
- Ця колона називається вогненним вартовим. Якщо виходить з-під контролю крижана, водяна, навіть земляна магії, вона здатна дезактивувати сплеск.
Я відразу згадала штампи на кошику, і відсунулася від проректора.
- Я що її заряджала?
- Це обов'язок кожного мага зі схожим даром. Я також заряджаю.
- Обіймаєтеся? - Я зиркнула на колону, представляючи проректора в обіймах з нею. Картина була цікавою. Фантазія намалювала чоловікові плащ, капелюх, як у Зорро, і шаблю.
- Ні, - розвіюючи намальовану мною картину, відповів Альваліс, - достатньо притиснути долоні та побажати.
- І я так зможу? - Якась незадоволеність, що оселилася всередині, вимагала продовжити спілкування. Поцілунок здавався водночас реальним та навіяним. Адже могла ж я поранитися об завиток колони, завзято виконуючи поставлене завдання, і просто вигадати, що це був поцілунок? Хотілося конкретики та на язиці крутилося питання «ви мене цілували?» чи скоріше «це ви мене цілували?» Здоровий глузд пропонував мовчати.
- Так, зможеш, - довірливо посміхнувся проректор, залишаючись зібраним і серйозним усередині. Очі не посміхалися.
- А це ви, - все ж таки зірвалося у мене з язика, але видавити до кінця питання не змогла. Бо, по-перше, ніяких іклів посмішка проректора не демонструвала. Може це хронічний недотрах такі викрутаси з моїм розумом провертає. 
- Я контролюватиму, не переживай.
Жіноча сутність посміхнулася і потерла лапками. Схвильована пам'ять поскаржилася, що найближче минуле виглядає дещо переплутаним. Так, ніби вивалили дві коробки пазлів на 1000 деталей в одну купу. І в ній ще лібідо лапками добряче пошаруділо.
"Тут пам'ятаю, а тут не пам'ятаю" - нервувало.
- А я могла перевтомитись? - Мене навіть прокушена губа перестала турбувати.
- Вперше завжди хвилююче! Потрібно підкріпитись!
Чоловік одразу витяг з кишені коробку і сунув мені в руки.
Поки мозок намагався пояснити глибину кишень, цікавість змусила відкрити кришку.
- Пиріжки!
І всі негаразди тут же були забуті.
- Треба заряджати колону. Саме так, як мені і показували, - через півгодини, я і Перла спритно снідали в їдальні.
Можливо, ми стали б зірками, але не склалося. Відразу перед нашою появою куратор привів у їдальню цілих шість дівчат. І фурор справили дві сестри, років по чотирнадцять, максимум.
- Ти ж казала, що в Академію з тридцяти беруть, - я дивилася на незграбних підлітків, що влаштувалися в дальньому кутку за столиком на двох.
Дівчата вставили стіл купою їжі, і зараз насичувалися, поглядаючи на оточуючих, мов дикі звірята.
Мій шлунок відразу повідомив руладою, що його теж не завадило б погодувати, бо пиріжки були мікроскопічні, я навіть не зрозуміла, коли вони закінчились. Може ще до того, як ми зі стадіону пішли. От же пам'ять дівоча!
- Бувають винятки, - фея була задумлива.
Вона витерла з чола печатку, відмилася від кетчупу та гірчиці, але в себе, здається, так і не повернулася.
- Обдарована дитина, жертва ритуалу, сирота з сильного магічного роду, - вона подивилася у бік дівчаток, - або знайда.
- Підкидьок? – З усім іншим більш-менш було зрозуміло. Той самий дізнавач згадував, що іноді проводять ритуали відбирання магії. Наприклад, коли сила ушкоджує свідомість. Або коли порушують закони, користуючись забороненою магією, і полюючи на підлітків, які ще не досягли необхідного рівня сили. По краплині, так би мовити, цілий глечик. І тут іноді дізнавачі не встигають врятувати. Може, й дівчатка звідти?
- Ти придивися до їхніх вух! - Перла відщипнула шматочок сирника. - Таких вух у цьому світі ні в кого немає!
- У цьому світі? - Опустившись до шепоту, я нахилилася до стільниці, - Перла, що ти хочеш сказати?
- Оборотні з перевернутого снігового лісу з печер крижаного Сільвера.
Калейдоскоп пам'яті зашурхотів у голові, вивуджуючи спогади, голки морозу, що сипляться мені за комір, тіні, які тікають над головою, скарги на те, що не дограли. Фантазія, що наділяє істот трьома хвостами, шістьма лапами і пащею, повною іклів.
Я прикусила губу і з жахом подивилася в куток.
"Це ж не за мною вони з'явилися? То ж не ворог, не антагоніст? Це ж не ті, з ким мені доведеться битися, боротися і вдосконалюватись?"
Жах заворушив волосся на потилиці, навіть незважаючи на те, що здебільшого я нафантазувала собі проблеми.
- Треба б до провісниці навідатися, - упустила фея, а я згідно закивала.
- Питання лише, як залишити територію непомітно? І, до речі, що це за кошик, із дивним наповненням?
- Привіт із Батьківщини, - буркнула фея, і вказала рукою на куратора.
Він запрошував до актової зали на посвяту.
Не знаю, які дороги збиралися відкривати собі інші, а мені раптом знову захотілося додому. І навіть не в будинок із підвалом, зданим в оренду, а до себе, на стареньку Землю. Там де ні магії, ні знайд - перевертнів, ні фей, ні проректора з його жорстким поглядом та губами з награною усмішкою.