Частина 24. Чарівне вушко голки.

- Легше палантинусу пройти крізь вушко голки, ніж жадібному увійти в царство вогняне, - служитель демонічної релігії, роздобрілий від дозвільного проведення часу, з забарвленими охрою і виплеканими подружкою волохатими штанами, вказав пальцем на висічену в скалі величну фігуру Вищього демона. – Возносьте дари на славу Вищого, і тоді після смерті ви потрапите на благодатні поля вогняного царства, і вічно насолоджуватиметеся жаром та енергетичним достатком.
В якості дарів заохочувалося підношення парного м'яса, вина та хліба. І хоча служитель і не міг пояснити, яким чином частина підношень зникає з жертовного каменю вночі, але це зникнення було доказом того, що Вищий спостерігає за кожним.
Ті, хто переходив у цей світ останні п'ятдесят років, говорили, що вогняне царство вже не те. Ні, вогню в ньому не поменшало, а ось їжі та води, ставало все менше. Щоб не будити в умах пастви непотрібних думок, кожному прибулому служитель підносив спеціальну чашу, а потім ментально коригував спогади і вкладав правильні налаштування, якщо так можна було сказати.
Ті ж, хто влаштувався у цьому світі давно, і навіть народився вже тут, вимагали мінімальних коригувань. При суботній службі ковток спеціального вина та побажання здоров'я від служителя Вищого, і ось всі думки та помисли підкориговано та направлено у потрібне русло. Більшість давно втратили свою термостійку рослинність на нижній половині тіла. Нідочого вона була на цій планеті. Але волохаті штани, які тепер прикривали облисілі низи, так само були предметом гордості і статусу. Чим довше хутро та інтенсивніший колір - тим більший соціальний статус у того, хто їх носить.
Для недопущення розбіжностей трактування життєвих правил, всіх новоприбулих піддавали депіляції, і видавали короткошерсті штани. Їм ще треба було заслужити і довжину хутра знизу, і соціальний статус усередині резервації. Але були й винятки.
Ось як місяць тому. Той, хто прибув, відразу сунув під ніс трикутну монету червоного кольору, з діркою посередині.
- Бачуче око, - благоговійно схилився перед ним служитель, - чим можу служити?
У замок вирушив вісник, бо магії в резервації було – шмурз наплакав. І надвечір наступного дня знову прибулий не затримався в резервації, а перебрався в замок. З ним поїхала досить велика коробка, яка простояла перед цим усю ніч перед статуєю Вищого. Посилений піднос м'яса зник, а в коробці копошилося щось.
«Невже палантинус просочився крізь вушко голки?» - думав служитель навіть не здогадуючись, наскільки він правий. Легендарна тварина давно тягала підношення на той бік, повністю не переміщаючись. Якби хтось став свідком, то побачив би що в повітрі перед Вищим, спалахує яскраво-червоним тонка пляма, з якої висовується верхня частина палантинуса, яка спритними лапками запихує собі всередину м'ясо та інші підношення.
Вищий після довгих нарад зі своїми близькими вирішив йти ва-банк. Ніхто не знав, звідки у Вищого демона палантинус, який робив життя комфортнішим і приємнішим. Він був кровно пов'язаний із господарем і надовго не міг відлучатися. Тому й замкнули цю істоту у спеціальній коробці, списаній усередині таємними символами та посиленими кров'ю Вищого.
Все вказувало на мадам Окаянну. Саме вона, у розумінні змовників, була тим найсильнішим портальником, який міг перемістити Вищого на цей бік.
Ставрус навіть не припускав, що в планах «поглинаючого магію», а саме так перекладалося ім'я Вищого демона, лише виконання договору. Наївний, - копитороги були набагато небезпечніші, ніж про них думали.
Хочеш щось сховати – сховай на видному місці. Мораль у випадку з копиторогими була наступною, - поселити більшу частину підданих у місцевості, мінімально наповненій природною магією, щоб не сталося спонтанного розкриття здібностей. Те, що наближені з розширеним життєвим ресурсом не гидували покривати молодь з низів, Вищий знав, як і те, що в такому разі краще перестрахуватися і тримати секрет до певного часу при собі.
Емісар разом із коробом, під охороною воїнів Ставруса, відбули до Прохіндеї. На порядку денному стояло викрадення цінного ресурсу, який буде необхідний для останньої частини плану переселения.
- Час настав діяти!
Це напуття звучало в голові емісара, коли він підкоряв магів, які в свою чергу розставляли на лузі біля будинку Окаянної людей, здатних захопити цінний приз. Маги навіть не підозрювали, що їхнє бажання йти до кінця – навіяне ззовні.
Чорний сюртук замовника покривався не менш чорними візерунками, схожими на дивну вишивку в моменти, коли демон прив'язував до себе душі підлеглих. Чим більше вони користувалися магією, тим дивовижнішими ставали візерунки і міцнішав зв'язок.
Знаходячись дуже далеко від місця безпосереднього проведення операції, він вкотре захопився величчю задуму Вищого – Великого та Страшного Скайріма Незламного.
Як тільки палантинус захопив потрібний об'єкт, камінь із вогненними прожилками спалахнув і згас.
- Дуже добре, - видихнув емісар і потягнув на себе нитки управління, перетворюючи магію магів, що билися з дізнавачами, на візерунки на власному сюртуку. І те, що дізнавачі наприкінці операції отримали висмоктаних у нуль магів без пам'яті і навіть не усвідомлючих хто вони, це було абсолютно неймовірним і незрозумілим з їхньої точки зору.
Емісар, разом із порожнім коробом і загоном супроводу, одразу вирушив у замок, у якому належало чекати наступних вказівок.
Вушко голки, створене із крихт сили, яку акумулювали з вмираючих портальників, було неймовірно цінне. Нитки магії, загартовані в первородній лаві, вплетені з майстерністю генія і безумця в багатошаровий шнур, були викувані у величезних розмірів голку. Але, на жаль, пролізти через вушко голки на цей бік, зміг лише палантинус. Все тому, що вушко голки з цього боку було мізерно малим, ніби сам світ чинив опір проникненню в себе таким дивним чином.
Але здається, і це обмеження їм вдалося обійти. Емісар задоволено відкинувся на оббиту м'яким сукном лаву в кареті. Йому ще не встигли набриднути неспішні переміщення цим зеленим і смачним світом. Але брати більше за обумовлене він не міг. На ньому стояла смертельна клятва, а тих, що зрадили або обдурили, Скайрім Незламний не залишав у живих. Другого шансу у того, кого було допущено до другого кола – не було. Або абсолютна відданість, або смерть. Це було потрібно для виживання, і винятків не мало.
Тому емісар вдавався мріям, пов'язаним з тим моментом, коли Вищий демон з'явиться у святилищі власною персоною, і настане нова ера. Епоха завоювання чергового магічного світу.