Вступ

Вдало я сьогодні розпродалася. Весь кінський щавель продала, а його, на хвилинку, дві величезні смугасті торбини було. Міські ж зовсім не розуміються на щавлі. Садовий же з кислинкою, а цей… Ну, головне не отруйний, та й в Узбекистані його вживають. Значить, нічого кримінального. Зате в мене дуже приємний улов, так би мовити.
Перед електричкою забігла до торговельного центру, скупилася за списком в супермаркеті.
Вирішила в туалет забігти, їхати ж більше години, а в електричці туалети, пробач, Господи! І ось перед самим туалетом потрапила мені на очі торговка з пиріжками. І не встояла я. Купила найбільший, з тушкованою капустою, бо з м'ясом біля вокзалу не купую. Може, вони в них таке м'ясо кладуть, як я кінський щавель продаю.
Значить, зробила свої справи, вирішила руки помити, а пакет із пиріжком біля дзеркала примостила.
А тут з якогось дива світло згасло.
Коли воно знову ввімкнулося, то я побачила, як до мого пиріжка якась дівчина своєю лапкою тягнеться. З цих, толкіністів здається, чи анімістів? Хто їх розбере. Може, якби моя донька зі мною була, то сказала б. Вона теж на корейцях схиблена. А я наші серіали поважаю, і пиріжки, а не всякі суші.
Ось, значить, вона тремтячою долонькою до пиріжка потяглася, розфуфирена вся така, у сукні довгій, блакитній, з кучерями-завитками над білим лобом, а я як гаркну:
- А нема чого роззявляти рота на мій законний пиріжок!
І хвать його, а ця сволота така собі у темряві встигла вже його на тарілку покласти. Але я не розгубилася і відкусила половину за один раз. І почала жувати, відлякуючи худорляву міль злим поглядом.
- Прохиндейка продавщиця, - пояснила в округлені очі дівчини, - ніякої капусти тут немає!
Запхала залишки пиріжка у рота, дивуючись незрозумілій начинці, і тому, що дівчина продовжувала намагатися хоч щось із себе видавити.
- Ти якщо що, у неї з капустою не бери, дурить, ніяка це не капуста.
Прожувала рештки незбагненого, розвернулась задом до тонкого голосочка, що вичавив з себе "мій чарівний пиріжок", - і відчинила двері, вивалюючись прямо на бравого поліціянта.
- Ім'я, - гаркнув одягнений у дивну форму службовець.
У моїй голові тут же промайнуло, що це - не інакше як облава на покупців неврахованих податковою пиріжків. У мене навіть долоні спітніли. Адже знала, що баба без документів пиріжками торгує, а не встояла. Та хто б устояв!
- Любов! - Ім'я з мене ніби вистрибнуло саме.
- Любов, - гаркнув мужик у прочинені двері, відібрав у мене сумку, прихопив за руку вище ліктя, і підштовхнув у той бік. - Не сумнівайтеся, речі повернемо після, в цілості та повній комплектності.
Так, здається знову світло мигнуло, бо, коли я в наступне приміщення зробила крок, то точно не очікувала побачити досить високого чоловіка, в перуці, завитій як при Людовику чотирнадцятому, з величезною палицею в руці, що відчиняв двері переді мною.
- Любов Окаянна! - прогорлав він кудись у величезне та досить дивне приміщення і вдарив ціпком об підлогу.