Те, що звучало о 20:00

Тієї ночі я довго не могла заснути.

Менша спала в приліжковому ліжечку поруч із нашим. Її дихання було рівним, теплим, зовсім близьким. Я могла простягнути руку і торкнутися її ковдри.

Двері до дитячої залишалися відчиненими. Я завжди залишала їх відчиненими. Наче цього було достатньо.

Старша спала там сама.

І мене мучила совість.

У нашій спальні було троє.

У її кімнаті — одна.

Я лежала й прислухалася. Чи не повернулася. Чи не зітхнула. Чи не покликала тихо, щоб не заважати.

І раптом згадала іншу ніч.

Маленьку кухню дев’яностих. Пожовклу клейонку на столі. Шафа з кришталем, який діставали лише “на свято”. Лампа з теплим жовтим світлом. За вікном — темрява і поодинокі вогники чужих квартир.

І радіо.

Рівно о 20:00.

Я знала цей час без годинника. Мама ще шила. Тато ще не повернувся. А я вже підсувала стільчик у коридор.

Радіо стояло не на кухні й не в кімнаті. Воно стояло в коридорі — на вузькій поличці між дверима. Досі не розумію, чому місце для нього обрали саме там.

Чому радіо сумувало в коридорі — не в центрі дому, а ніби осторонь.

Коридор завжди був трохи холоднішим. Там пахло пилом і чужим повітрям із під’їзду. Місце між. Між кімнатами. Між людьми.

О 20:00 лунав короткий сигнал, і з радіо звучав голос ведучого дитячої передачі «На добраніч». Спокійний, трохи оксамитовий. Наче він знав, що десь є дитина, яка слухає.

Радіо іноді шипіло.

Коли мама відкривала кран — вода шуміла в трубах, і слова тонули в глухому плескоті. Коли хтось проходив повз — звук ставав хрипким, ковтав склади.

І тоді я ставала на стільчик.

Навшпиньки.

Тягнулася вухом ближче.

Майже торкалася холодного пластику корпусу.

Бо в казці завжди хтось когось рятував.

— На добраніч, малята, — казав ведучий наприкінці.

І я йшла спати.

Лягала на бік. Розверталася обличчям до килима на стіні.

Килим був темний, із густими візерунками. Я вдивлялася в них, поки очі не починали плутати лінії. Шукала форми.

Ось це — лисиця.

Ось це — пташка.

Між двома завитками — собака.

Я вигадувала їм історії.

Годинник цокав.

Тік.

Тік.

Іноді мені здавалося, що він зрадницько перебиває найважливіше.

Бо саме тоді тато повертався з роботи. Я чула, як клацали двері. Як мама відкладала шиття. Машинка замовкала, і в кімнаті починалося щось доросле.

Вони говорили тихо.

Про новини.

Про гроші.

Про те, що знову не вистачає.

Я лежала обличчям до килима й намагалася розчути слова.

Вода в крані шуміла. Радіо ще трохи шипіло в коридорі. А годинник відбивав секунди саме тоді, коли я майже вловлювала зміст.

Тік.

Тік.

Наче навмисно.

Я складала уривки фраз у сенс. Хотіла знати. Хотіла бути частиною. Мені здавалося: якщо я зрозумію, про що вони говорять, я стану важливою. Потрібною.

Але їхній світ залишався за дверима.

І я засинала з відчуттям, що любов — це щось, що відбувається поруч, але не зовсім зі мною.

Тепер, лежачи в темряві, я слухала, як у приліжковому ліжечку тихо дихає менша. І як за стіною, в дитячій, спить старша.

Я боялася, що вона теж рахує.

Хто де спить.

Хто до кого ближче.

Хто з ким у кімнаті.

І коли вона стоїть у дверному проході й слухає наші розмови з чоловіком, я впізнаю цей погляд.

Вона теж хоче бути там.

Хоче розуміти.

Хоче знати, що її не відсунули.

Страх не народжується з одного слова.

Він народжується в коридорі.

У шипінні радіо.

У шумі води.

У слові “потім”.

І якщо я не навчусь говорити любов вголос —

вона теж колись лежатиме обличчям до стіни

і намагатиметься розчути, чи є для неї місце.

І тоді буде пізно.