Ти мене не віддаси?

За вікном кричали птахи. Весна прийшла раптово — сонце било в скло так яскраво, ніби нагадувало: життя триває, навіть якщо ти не встигаєш за ним.

На кухні пахло гречкою.

Я ненавиділа цей запах з дитинства.

Колись мамі замість зарплати дали мішок смаженої гречки. Темної, пересипаної складським пилом. Він стояв у коридорі біля шафи з кришталем, притулений до стіни. Коли його відкрили, кухню наповнив дивний аромат — не лише крупи. Металу. Мастила. Ніби гречка ввібрала в себе запах залізних полиць і холодного бетону.

Я не знаю, чому вона пахла так.

Але я досі відчуваю той присмак — теплий, жирнуватий, із ледь помітною гіркотою металу.

Ми їли її довго.

Дуже довго.

Я ковтала мовчки, бо “викидати не можна”.

З того часу я ненавиджу гречку.

І запах заліза, який чую навіть там, де його вже давно немає.

Але чоловік її любить.

— Гречка — це ж нормально, — казав він. — Ситно.

Тому я варила її часто.

Пара здіймалася з каструлі, осідала на вікні. За вікном гуркотів автобус, сигналили машини, хтось поспішав на роботу.

— Я пішов, — сказав чоловік у коридорі.

— Добре, — відповіла я, навіть не обернувшись.

Двері зачинилися.

Без поцілунку.

Без обіймів ззаду.

Без тієї секунди, яка раніше належала тільки нам.

Я завмерла біля раковини.

А колись він мене цілував.

Не поспіхом.

Не між справами.

Міг зупинитися посеред кухні, притиснути до себе, сказати, що я пахну кавою й дитячим шампунем. Його руки знаходили мене самі.

А тепер його руки шукають ключі, телефон, куртку.

І я стою біля раковини, варю гречку, яку ненавиджу, і раптом відчуваю — я стала частиною побуту. Частиною фону.

Коли це сталося?

Коли ми перетворилися на “мама” і “тато”

і перестали бути чоловіком і жінкою?

Образа стала комом у горлі. Очі наповнилися сльозами.

— Мамо… я була поганою?

Крапля води впала в раковину.

Тік.

Годинник на стіні відбив секунду.

Тік.

— Тому ви з татом захотіли іншу дитину?

Вона стояла в дверному проході в жовтій піжамі з зайцями. Волосся скуйовджене після сну. Очі — занадто серйозні для дворічної.

Світ за вікном рухався.

Мій — зупинився.

Я присіла навпочіпки й взяла її обличчя в долоні.

— Сестричка — це не замість тебе. Серце не працює так.

Вона дивилася уважно.

— Ти така чудова донечка… — мій голос ледь тремтів. — Саме тому нам захотілося ще одну дитину. Не щоб знайти кращу. Не щоб замінити. А тому, що з тобою я вперше зрозуміла, яке це диво — бути мамою.

Сльози виступили в очах.

— Ти навчила мене любити. Ти зробила мене мамою. Ти — моя перша любов. І це ніхто не забере. Ніколи.

— Правда? — прошепотіла вона.

— Правда. У серці не з’являється нове місце замість старого. Воно просто стає більшим.

Вона притислася до мене.

У кімнаті заплакала менша.

Я піднялася, відчуваючи, як мене знову розриває навпіл.

⸻

Увечері гречка підгоріла.

Я не встигла її помішати.

Менша кричала. Старша вимагала іншу тарілку. Кухня наповнилася дитячими голосами, плачем і моїм страхом, що я не справляюсь.

Телефон завібрував.

— Я буду за пів години, — сказав він.

Минуло пів години. Потім ще одна.

Годинник цокав.

Тік.

Тік.

Минуло півтори години.

Я не встигла нічого зварити на вечерю. Розігрівала ранкову гречку, яка вже встигла пригоріти. Запах металу змішався із запахом підгорілого.

Злість заповнювала мене.

Я не розуміла — на кого більше.

На себе — що не встигаю.

На дітей — що потребують одночасно.

На нього — що сказав “пів години”.

Чи на свекруху, яка, мабуть, знову попросила “заскочити допомогти”.

Вона часто просила його після роботи. І він завжди їхав.

Я уявляла, як він сидить за її столом. П’є чай. Слухає, як їй важко. Як болить спина. Як вона втомилась.

І мені хотілося спитати.

а я?

Двері нарешті відчинилися.

— Я затримався, — сказав він звично.

Я поставила перед ним тарілку.

— Гречка.

Він спробував.

— Підгоріла трохи.

Він підвівся й пішов у коридор.

Я почула, як зачинилися двері туалету.

Клац.

Я заплющила очі.

Зараз буде пів години.

Зараз буде світіння екрана під дверима.

Зараз буде TikTok, поки я розриваюсь між двома дітьми.

Злість піднялася хвилею.

Невже так складно просто залишитися тут?

Невже я знову одна?

Клац дверей перебив тонкий голос.

— Мама… ти мене не віддаси?

Я різко обернулася.

Вона стояла посеред кухні. Маленька. Стискаючи пальцями край кофтинки.

Усе — гречка, підгорілий запах, туалет, свекруха, півтори години очікування — раптом стало фоном.

Годинник цокав.

Тік.

Тік.

Тік.

Я дивилася на свою дитину й розуміла:

Страх бути заміненою народжується не за один день.

Він складається з маленьких моментів.

З “зачекай”.

З поцілунків, які перестали бути звичкою.

З пів години, що розтягуються на півтори.

З тарілки гречки, яку ковтаєш, щоб нікому не було незручно.

І якщо я не знайду, звідки цей страх у мені —

одного дня моя донька теж стоятиме біля раковини

і думатиме, що вона недостатня.

І тоді буде пізно.