Любов не ділиться

Епілог

Минуть роки.

Одного дня в цьому домі стане тихіше. Іграшки перестануть лежати посеред кімнати. Дитячі чашки зникнуть із кухонної шафи. Ніхто більше не прокидатиметься серед ночі через страшний сон, загубленого ведмедика чи спрагу серед ночі.

Я ще не знаю, якою буде та тиша. Чи сумуватиму за нею. Чи, навпаки, іноді спеціально залишатиму на полиці маленьку дитячу чашку, щоб не забути.

Але я вже знаю інше.

Одного дня мої дівчатка виростуть. У них будуть свої друзі, свої радощі, свої розбиті серця, свої помилки. Можливо, вони житимуть далеко. Можливо, телефонуватимуть рідше, ніж мені хотілося б. Можливо, одного дня вони теж стоятимуть на власних кухнях і думатимуть, що не справляються.

І тоді мені хочеться, щоб вони згадали не ідеальну маму.

Бо такої ніколи не було.

Мені хочеться, щоб вони згадали теплі руки. Обійми після важкого дня. Фразу: «Я поруч». Спогад про те, що вдома можна було плакати. Що вдома можна було помилятися. Що вдома не потрібно було заслужити любов.

Я не знаю, що саме вони заберуть із собою в доросле життя. Діти завжди пам’ятають не те, що ми планували.

Можливо, старша колись згадає камінець у формі сердечка, який показувала мені під час прогулянки. Можливо, менша пам’ятатиме вечори, коли засинала на руках. Можливо, вони забудуть більшість моїх слів.

Але я дуже хочу, щоб вони запам’ятали відчуття.

Відчуття, що їх любили.

Не за слухняність.

Не за оцінки.

Не за правильність.

Просто тому, що вони є.

Колись я думала, що любов потрібно ділити. Між дітьми. Між чоловіком і дітьми. Між собою та іншими. Мені здавалося, що якщо віддати більше одному, то іншому залишиться менше.

Тепер я знаю: любов не ділиться.

Вона росте.

Тихо.

Непомітно.

Від обійму до обійму.

Від слова до слова.

Від серця до серця.

І одного дня ти раптом бачиш її вже не тільки в собі.

А у своїх дітях.

У тому, як вони втішають одна одну.

Як просять пробачення.

Як обіймають.