❤️❤️❤️

Наступні кілька тижнів виявилися дуже цікавими. 

Після того, як ми з Фініком влаштували своїм людям сеанс примусових обіймів, крига між ними скресла. Тепер наші прогулянки перетворилися на справжній стратегічний квест. Раніше Мар’яна виходила на вулицю в старій куртці та з пучком на голові (я її не засуджую, я теж не завжди виглядаю як після грумінгу). Але не тепер! Тепер вона по десять хвилин вибирала колір шарфа, який би пасував до тону помади. А ще вона ходила у душ! Не після прогулянки, не перед роботою, а перед тим, як вийти у парк і місити чоботами брудний мокрий сніг. Логіка? Ні, у закоханих вона спить. 

— Луно, як ти думаєш, ми сьогодні підемо до озера чи до кав’ярні? — питала вона, крутячись перед дзеркалом. — Чи прогуляємося головною алеєю парку? 

Я лише зітхала. Звісно, ми підемо туди, де буде Артем. Нехай у Мар’яни був не такий гострий нюх, як у нас із Фініком, проте запах одеколону Артема вона вловлювала здалеку. А потім, вдаючи ніби випадково, йшла у тому напрямку.

Фінік казав, що Артем теж змінився. Якщо раніше він міг вийти у різних шкарпетках, то тепер одягав довге пальто і фетровий капелюх. Раніше він набивав кишені собачим кормом та пакетами, а тепер носив там цукерки, щоб за нагоди запропонувати Мар'яні до ранкової кави. А ще він почав купувати квіти, і навіть не дозволяв Фініку спробувати пелюстки на смак.

— Дивись, Білявко! Я навчився побити сальто у польоті! — хвастався Фінік, поки Мар’яна і Артем несміливо обговорювали погоду, книжки та рецепти безглютенових млинців (люди люблять говорити про дивні речі, замість того щоб просто почухати одне одного за вушком).

— Я в захваті від твоїх безпородних талантів! — зізналася щиро. — Але… здається, у нас проблема.

— Яка?

— Наша парочка занадто повільно зближується. Три собачих життя мине, поки вони наважаться на побачення!

— Хм… Може, додати трохи адреналіну в їхні нудні прогулянки? Щоб збадьорити.

— Думаєш, допоможе?

— Зараз перевіримо!

Фінік, цей рудий майстер дрифту, рвонув так, ніби за ним гналися всі пилососи світу одночасно. Його повідець просто вислизнув з рук Артема, який у цей момент намагався елегантно відпити лате. Я не забарилася — різко крутнулася, вибила повідець-рулетку з пальців Мар’яни (вибач, люба, це для твого ж блага!) і кинулася вслід за Фініком у бік засніжених хащів дикої частини парку.

— Луно! Назад! — закричала Мар’яна. 

— Фініку! Куди ти зібрався? — пролунав бас Артема. — Яка муха вас вкусила?

А ми що? Ми летіли, як скажені! Це було чудово. Ми забігли за старий цегляний господарський будиночок, де сніг лежав незайманими пагорбами, і залягли в густих кущах ялівцю. Фінік припав до землі, притиснувши свої смішні вуха, а я, як професійна снігова партизанка, злилася з білим пейзажем.

— Тссс, — прошепотів Фінік. — Тепер будемо спостерігати.

Через кілька хвилин, з-за кущів вибігла наша парочка. О, це було видовище! Куди й поділася та їхня аристократична стриманість. Мар’яна заплуталася в шарфі, Артем біг поруч, підтримуючи її під лікоть, щоб вона не полетіла носом у замет.

— Ти їх бачиш? Де вони?! — кричала Мар’яна. В її очах був такий щирий жах, що мені навіть стало трохи соромно (але тільки на секунду).

 — Не хвилюйся, ми їх знайдемо! Тримайся за мене, тут слизько! — гукав Артем.

Вони бігли так близько одне до одного, що я бачила, як їхні пальта труться боками. Коли вони добігли до нашої схованки, то зупинилися, захекані та налякані. Мар’яна, не соромлячись, вчепилася в куртку Артема, а він міцно обійняв її за плечі.

— Якщо з ними щось станеться... — почала вона, і її голос затремтів. 

— Нічого не станеться, я поруч, — сказав він так впевнено, що я сама ледь не повірила, що ми в небезпеці, а не просто жуємо гілочку за кущем.

Вони стояли так довгу хвилину. Адреналін випалив усю їхню сором'язливість. Артем обережно стер сніжинку з її щоки. Вони завмерли, дивлячись одне на одного так, ніби нарешті помітили симпатію.

— Фініку, здається, пора здаватися, — прошепотіла я. — Ситуація стає надто драматичною. Мені шкода Мар’яну. 

Ми вискочили з кущів з найневиннішим виглядом, на який тільки здатні собаки. Я притиснула вуха і почала виляти хвостом так інтенсивно, що підняла невелику завірюху. Фінік взагалі впав на спину, задравши лапи, мовляв: “Каюся, біс поплутав!”.

— Ах ви ж... маленькі чудовиська! — засміявся Артем, але руки від плечей Мар’яни не прибрав.

 — Ви нас так налякали! — Мар’яна опустилася на коліна, обіймаючи мене, а Артем у цей час накрив її руку своєю.

Ми з Фініком перезирнулися. Його ліве вухо переможно здригнулося. Операція пройшла успішно: серця людей б'ються дуже часто, руки сплетені, бар’єри зруйновані. 

— Ох, Артеме, дякую тобі... я так перелякалася, — видихнула Мар’яна, коли ми нарешті дозволили пристебнути себе до повідців. 

Артем, замість того щоб просто кивнути, узяв її за руку. 

— Це тобі дякую. Якби не ти, я б, мабуть, досі бігав за цим рудим метеором по всьому місту. 

Вони стояли серед засніжених дерев, і в повітрі зависла та сама солодкувата пауза, яку ми з Фініком так старанно вирощували останні тижні.

— Знаєш, — Артем усміхнувся, і в його очах промайнуло щось набагато тепліше за лютневе сонце. — Після такого стресу нам усім потрібно підкріпитися. Можливо, дозволиш мені віддячити тобі за допомогу в цій “рятувальній операції”? Знаю одне затишне місце…

Мар’яна поправила волосся і сором’язливо усміхнутися. 

— Звучить дуже привабливо. Тож... сьогодні о сьомій?

— О сьомій, — підтвердив Артем.

Ми з Фініком перезирнулися. Перемога!