❤️❤️❤️

Наступного ранку ми вийшли у парк раніше, ніж зазвичай. Моя Мар’яна крокувала з таким виглядом, ніби ми з нею два спецпризначенці на ворожій території. Голова прямо, погляд холодний, повідець натягнутий, як струна.

Замість того щоб звично повернути до центральної алеї, вона раптом різко смикнула мене, направляючи у протилежний бік. 

— Ми підемо стежкою біля замерзлого ставка, Луно, — заявила таким тоном, ніби переконувала в цій необхідності не мене, а саму себе. — Там спокійно і чисто.

Я лише розчаровано зітхнула, ледь встигаючи за її рішучим кроком. Вона вперто оминала наше улюблене місце прогулянок, роблячи величезний гак через пустир, де навіть мишам було нудно. Мар’яна наївно вважала, що зміна маршруту врятує її від нової зустрічі з Фініком та його людиною. Ось тільки вона забула про одну маленьку деталь… Артем теж хотів уникнути цієї зустрічі. І тому теж вийшов раніше і змінив маршрут. Ці люди такі смішні!

Поки Мар’яна гордо вдивлялася в порожній обрій ставка, я вже чула, як десь за нашими спинами, з боку засніжених кущів, долинає знайоме “Вау, я хочу вивалятися у цій какашці!”.

Остаточно ми зіштовхнулися через чотири хвилини. Фінік з’явився як завжди — ефектно. Він випірнув з-за сміттєвого бака, тягнучи за собою напівсонного Артема, який відчайдушно намагався пригальмувати, буксуючи у снігу.

— Гей, Білосніжко! — гавкнув Фінік, виляючи хвостом. — Чуєш, твоя людина теж учора дивно поводилася? Мій Артем весь вечір бурчав, що “та краля зі своєю шляхетною собакою занадто красива, щоб бути такою злою”. 

— О, так! Мар’яна не раз згадувала Артема. Недуже приємними словами, але… здається, він її зачепив. Вона тричі перевіряла дзеркало, перш ніж вийти, — відповіла я, роблячи вигляд, що дуже зацікавилася порожнім пакетиком від чіпсів. — А ще напахтилася парфумами “для особливого випадку”. От тільки навіщо вона це робила, якщо планувала уникати зустрічі з Артемом?

— Бо люди не логічні! Нюхом чую, що вони сподобалися одне одному. Просто чомусь не хочуть це визнавати.

— Що ж тоді робити?

— Нам треба діяти.

Люди тим часом обмінялися поглядами, в яких було стільки льоду, що можна було б зупинити глобальне потепління.

— Знову ви, — холодно кинула Мар’яна.

 — Знову ми, — парирував Артем, поправляючи шапку. 

— Іншого місця для прогулянки не знайшлося?

— Ну… це парк — громадське місце. Ми з Фініком маємо право бути тут… навіть якщо когось сильно дратуємо. 

Фінік підморгнув мені та підійшов ближче.

— От що ми зробимо… 

План був простий, як миска з водою, але геніальний, як копчена ковбаска. За сигналом Фініка, я раптово рвонула вправо, прямо під ноги Артему. Фінік диким конем кинувся вліво, роблячи петлю навколо ніг Мар’яни.

— Ой! Луно, ти куди?! Що з тобою?

— Фініку, стій, бовдуре! Осел скажений, а не собака…

Але було пізно. Ми закрутилися в шаленому вальсі. Я оббігла Артема раз, Фінік оббіг Мар’яну двічі, а потім ми різко стрибнули назустріч одне одному, міцно стягуючи наші повідці в один гігантський, безнадійний вузол.

Це був шедевр інженерної думки.

Мар’яна, втративши рівновагу через ривок Фініка, полетіла вперед. Артем, заплутаний моїм повідцем, не встиг відійти й просто підхопив її. Наші люди опинилися в таких тісних обіймах, що між ними навіть папірець не просунеш. 

— Ти... ти жива? — видихнув Артем. Його обличчя було так близько до Мар’яниного, що він, напевно, міг порахувати веснянки на її носі.

— Здається... так, — прошепотіла вона. Їхні погляди зустрілися, і Мар’яна геть забула, що збиралася знову вичитати Артема за відсутність намордника на Фініку.

Вони стояли так цілу вічність (за собачими мірками це приблизно як тричі вилизати миску). Сніг падав на їхні голови, а ми з Фініком сиділи поруч, задоволено висолопивши язики. Наші повідці тепер нагадували гніздо великого птаха. А у цьому гнізді от-от мало з’явитися пташенятко кохання. Хах, ото я поетично закрутила!

— Ну що, — Артем нарешті усміхнувся, дивлячись на Мар’яну. — Здається, наші собаки вирішили, що нам пора перестати воювати. Знаєш, я хотів сказати… що мені дуже соромно за вчорашнє. Мене, до речі, Артемом звати.

— Я — Мар’яна, — вона нарешті засміялася, і цей звук був кращий навіть за писк гумової іграшки. — І мені теж соромно.

Ми з Фініком переглянулися. 

— Робота виконана? — запитав він, намагаючись дотягнутися носом до мого вуха.

— Це тільки початок, — відповіла я. — Тепер головне, щоб вони нормально спілкувалися, коли не зв’язані.

Але вони наче й не планували сваритися.  Артем обережно розплутував нейлонові стрічки. Його пальці торкалися її рук, і кожного разу це викликало в Мар’яни маленьку усмішку, яку вона намагалася приховати в комірі пальта.

Того дня ми не просто гуляли. Ми вперше йшли всі разом. І знаєте, що я вам скажу? Це було чудово!