❤️❤️❤️

 Ви колись замислювалися, як виглядає світ з висоти сорока сантиметрів від підлоги? Ні? О, ви багато втрачаєте. Звідси набагато краще видно, хто насправді керує цим парадом, а хто просто тримає повідець.

Мене звати Луна. Я — білосніжна самоєдка, і моя шерсть настільки ідеальна, що сусідський шпіц Оскар щоразу прижмурюється від заздрощів. Мої ранки (до того лютневого випадку) були розписані по хвилинах: ретельне вичісування (30 хвилин), сніданок з добірного корму (5 хвилин), і прогулянка з Мар’яною (40-50 хвилин).

Мар’яна — це моя людина. Вона чудова! Весела, турботлива і дуже ніжна. Пахне суничним милом, французькими парфумами та бутербродами, які робить нашвидкуруч. Але того ранку, коли почалася наша історія, вона була якась затуркана. Постійно відповідала на робочі дзвінки, щось комусь писала, поспішала здати якись звіт… Та при всій цій зайнятості, вона не могла пропустити нашу прогулянку. Я йшла поруч, карбуючи крок, як на виставці у Києві. Хвіст — ідеальним бубликом, вуха — гостро вгору. Ми з Мар’яною були прикладом елегантності — ідеально доповнювали одне одну. 

А потім з’явився він. 

Ми саме повертали за кут засніженої алеї, де пахло свіжою хвоєю. Аж раптом з-за кущів, піднімаючи сніжну завісу, наче реактивний снаряд, вилетів рудий об’єкт. То не був собака в класичному розумінні цього слова. То був згусток енергії, в якого одне вухо стояло, інше висіло, а хвіст працював як пропелер гелікоптера, що втратив керування.

— Гей-хо! Дорогу! Поступіться!!! ОБЕРЕЖНО!— прогавкав він, перш ніж на повному ходу врізатися в мій бездоганно чистий білосніжний бік.

Секунда, і моя аристократична гідність опинилася в кучугурі. Ми покотилися по снігу, як два вареники, що вивалися з тарілки. Я намагалася гарчати (дуже жіночно, звісно), але цей рудий пройдисвіт почав лизати мене прямо в ніс! Перед цим навіть не понюхавши під хвостом заради вічливості. 

— Привіт, красуне! Я Фінік! Давай копати яму? — видав він зі швидкістю кулемета.

Я заціпеніла. Фінік? Що за дурнувате ім’я? 

— Я — Луна, — представилася у відповідь. — Володарка трьох золотих медалей за екстер’єр! 

— Ага. Так будемо копати яму? Нюхом чую, там лежить щось старе і дуже смердюче. Мммм, здається, дохла миша! — в його очах-маслинах було стільки щирого бешкету, що я на мить забула про свій статус.

— Давай! — кивнула, беручись і собі розгрібати напівзогниле листя під шаром снігу.

Проте наші люди забувати про свій статус не збиралися.

— О Боже! Тримайте свого пса! — вигукнула Мар’яна, намагаючись втримати рівновагу на льоду. Вона виглядала як розгнівана снігова королева, якій у карету підкинули багнюки.

— Фініку, фу! До мене, ти, малий розбишако! — почувся гучний чоловічий голос. — Вибачте… Здається, йому сподобалася ваша собака.

На іншому кінці повідця, який зараз більше нагадував ласо для мустангів, стояв високий кучерявий чоловік у розстебнутій куртці. Це був Артем. Він намагався впіймати свого реактивного Фініка, але в результаті сам ледь не гепнувся у сніг.

— Ви взагалі чули про намордники? Або про елементарні правила вигулу? — Мар’яна вже притягнула мене до своїх ніг, і я відчула, як її рука тремтить від обурення. — Мені тепер доведеться купати собаку! А я зовсім не маю на це часу.

— Слухайте, пані, — Артем нарешті вхопив Фініка за шлейку, — мій пес просто хотів познайомитися. Якщо ви настільки боїтеся бруду, то одягайте свої собаці скафандр або носіть її на руках!

Мар’яна задихнулася від такої нахабності. Її щоки почервоніли — і, мушу визнати, це було набагато краще, ніж та бліда знервованість, з якою вона прокинулася.

— На руках? Та ви... ви просто нестерпний! — випалила вона. 

— А ви — занадто серйозна. Це всього лише сніг. Собаки щасливі, а ви влаштовуєте трагедію на рівному місці.

Вони стояли одне навпроти одного, як два настовбурчені півні. Атмосфера була такою напруженою, що сніжинки між ними мали б плавитися в польоті.

— Ходімо, Луно, — гордо кинула Мар’яна, розвертаючись на підборах. — Краще триматися на відстані від таких невихованих осіб. І я кажу не тільки про пса.

Я слухняно пішла за нею, але на останньому кроці не втрималася й озирнулася. Фінік сидів на снігу, висолопивши язика. На прощання він весело підморгнув мені й поворушив своїм єдиним стоячим вухом. 

 — Ми ще побачимось, Білявко! — прочитала я в його погляді.

Вдома Мар’яна ще довго бурчала під ніс, миючи мені лапи. Вона називала Артема “печерною людиною” та “грубіяном без поняття про етикет”. Але я помітила дещо цікаве. Вверечі після роботи вона не дивилася в телефон, як зазвичай. Вона дивилася у вікно, на засніжену вулицю, і її погляд був... іншим. Живим.