Люблю тебе так само

                           Є лише дві трагедії в житті: одна — не отримати того, чого хочеш, друга — отримати.

                                                                                                                                              — Оскар Вайльд

I

Дівчата, про Ліду Петрівну в Острозі кажуть дві речі: що вона бере вісімсот гривень і що вона ніколи не бреше. Про вісімсот — правда. Про друге — теж правда, і от це якраз найгірше, але до цього я ще дійду.

Почалося все у вівторок, з пані Галини. Пані Галина — моя постійна клієнтка, раз на три тижні, «щось скромненьке, але щоб видно», і поки я їй роблю руки, вона встигає розповісти, хто в Острозі розлучається, хто будується, хто в кого позичив і не віддав, хоча я, клянуся, в житті нічого не питала. Я просто сиджу з пилкою, а інформація заходить сама, як вода в підвал.

— А Сидорчуки хату продають, — каже вона й підставляє мізинець. — Син у Польщі, дочка в Києві, а старі самі вже не тягнуть. Віко, а цей колір не темний?

— Це «пильна троянда», пані Галино. Він вас молодить.

— На скільки?

— Років на п'ять. Із топом — на сім.

Вона замовкає, задоволена, а я — тільки не смійтеся — дивлюся на годинник. Дванадцята тридцять вісім. О дванадцятій сорок Артем Ковальчук виходить із водоканалу, переходить вулицю і купує в пекарні два пиріжки з капустою. Два. З капустою. Щодня, крім вихідних. Звідки я це знаю? Ну а як ви думаєте. Склад бази під гель-лак я, між іншим, досі плутаю, а Артемів обідній розклад можу розповісти вночі спросоння, і так, я в курсі, як це звучить.

Пекарню з нашого вікна видно якраз між рекламою депіляції і фікусом. Фікус туди переставила я. Минулої весни. Не питайте.

— Знову виглядаєш? — питає Оля з-за сусіднього столика, навіть не піднімаючи голови від чиєїсь п'яти.

— Я дивлюся на погоду.

— Погода сьогодні в сірій куртці.

Оля робить педикюр, працює зі мною в «Лілеї» п'ятий рік і має остаточну думку про все: про політику, про чоловіків, про те, як правильно варити гречку. Щоранку вона читає гороскоп і щоранку каже, що це маячня. Я колись пробувала зрозуміти, як одне з другим уживається, і в мене заболіла голова.

А тоді виходить він. Дванадцята сорок одна, на хвилину пізніше, і я вже встигла злякатися, що він захворів. Сіра куртка, руки в кишенях, сумка з ноутбуком на одному плечі, хоча в неї дві лямки, — і через це одне плече в нього вище за друге, і мене від цього, дівчата, просто розносить на шматочки. Переходить дорогу, не дивлячись на всі боки, бо кого там боятися в нас опівдні, велосипеда? Далі він заходить у пекарню, виходить із пакетиком і йде назад.

На салон — нуль уваги. Як і щодня.

— Пиріжки з капустою, — коментує Оля. — Чоловік, який рік жере ті самі пиріжки, тебе на іншу не проміняє. Але й тебе не візьме, бо ти не пиріжок.

— Дякую, Олю. Дуже підтримала.

— Звертайся.

Пані Галина, звісно, теж уже дивиться у вікно, бо пані Галина не пропускає нічого, що рухається.

— Це Ковальчук? Ніни Степанівни син? Інженер?

— Він, — каже Оля, бо я мовчу.

— Гарний хлопець. Тихий. Ніна казала, до тридцяти він не жениться, бо в нього проєкт по трубах. — Пауза. — Хоча які там труби, жінці ж не труби треба.

Я кладу другий шар і мовчу далі. Розказати щось пані Галині — це як викласти сторіз на все місто, тільки без можливості видалити.

Ну добре. Раз ви вже тут, розповім, щоб ви розуміли масштаби. Минулої осені, День міста, я біля замку продаю браслети з бісеру, наш салон збирав на дрони. Підходить він. Купує один, для мами, дає сотку замість п'ятдесяти, каже «решту на хлопців» і йде. А в мене сотка в руці і в голові біле поле, як після наркозу. Сірі очі, подряпані руки, і говорить так, ніби в нього на кожне слово ліміт і він не хоче перевитратити. Все, дівчата. Все. Як у кіно, тільки в кіно потім щось відбувається, а в мене не відбулося нічого.

Точніше, відбувся рік. Рік, за який я:

— зламала каблук біля водоканалу, бо три тижні «випадково» ходила тією вулицею на пошту (пошта в іншому кінці міста, якщо що);

— записалася до його волонтерів і пів зими плела маскувальні сітки разом із пенсіонерками, які плели вдвічі швидше і між собою називали мене «та, що з нігтями»;

— подружилася з його мамою і два місяці робила Ніні Степанівні манікюр за пів ціни, поки вона одного разу, розглядаючи свій новий френч, не сказала мені з таким співчуттям, ніби я хвора: «Віко, ти хороша дівчина, але мій Артем у батька. Як упреться, то й трактором не зрушиш»;

— подарувала йому на день народження светр кольору «морська хвиля». «Дякую, гарний колір». Все. Светр зник, як шкарпетка в пральній машині.

А в травні я витягла його до Татарської вежі нібито на захід сонця, і там він мені все сказав. Спокійно, рівно, жодного разу не відвівши очей.

— Віко, ти класна. Правда. Ти смішна, ти добра. Але в мене до тебе нічого нема.

— Зовсім?

— Я перевіряв.

— Перевіряв?! Як?

Він подумав. Ні, ви уявіть: він реально стояв і думав, ніби я спитала його про тиск у трубах.

— Дивився на тебе. Слухав себе. Нема. Вибач. Не хочу, щоб ти тратила час.

І тут я — розумна, доросла, з дипломом коледжу — кажу:

— Я знаю, що набридла. Але я не можу інакше.

— Тоді це твій вибір — каже він. — Але не мій.

Все так. Я розуміла. Але вибирала далі. З ентузіазмом.

— Віко, — озивається пані Галина, вже розглядаючи нігті під лампою, — а ти ж чула про Ліду Петрівну?

Оля вперше за пів години піднімає голову, і це, повірте, подія.

— Над аптекою. Та, що Світці Мельник чоловіка повернула.

— Вона ж травами лікує, — кажу я.

— Травами то для пенсіонерів! — Пані Галина махає рукою, і я в останню секунду ловлю її за зап'ястя, бо топ ще сирий. — А для молодих у неї інше. Світчин Ігор пішов був до тієї, з банку, а через тиждень вернувся і досі від Світки ні на крок. Квіти носить, на роботу проводжає. Моя мама казала, що ще її баба до Лідиної баби ходила, коли дід у Канаду зібрався. І дід не поїхав.