"Хочеш я їх вб’ю?"

- Хочеш я їх вб’ю, і три знаки запитання, - в голос коментував Роговськи.

Першим ділом зранку я відпросилась з роботи, пояснюючи це викликом в поліцію. Мене охоче відпустили без зайвих запитань, адже всі і так знали, що я свідок у справі колишнього менеджера – Кейсі. До того ж, чим більше знаєш тим менше місця для розгону фантазії, а так, то можна вигадати про мене будь-які плітки і мати купу тем, щоб почесати язиками в короткі перерви між роботою.

Насправді, ніхто не викликав мене в поліцію. Отримавши це повідомлення, я вже не думала, що це якась помилка, співпадіння, чи дурний жарт. Другий раз ще не критичний, але, враховуючи текст повідомлення, може рахуватись закономірністю. Мені хтось вперто пропонував свої послуги кілера. Чи як це ще трактувати?

Але давайте почнемо від самого ранку.

Після тривожної ночі (чергової тривожної ночі) я пробудилася від вібрації під правим вухом. Тіло боліло так, ніби я спала не в ліжку, а на купі цегли. Спершу я вирішила ігнорувати повідомлення – це і так, мабуть, якась дурна реклама магазину, чи нагадування мобільного оператора поповнити рахунок. Але оскільки ця коротка вібрація вже і так мене безповоротно пробудила, я вирішила прочитати той непотрібний текст, який змусив мене встати на годину раніше звуку будильника.

«Хочеш я їх вб’ю???»

Вибило у мене перед очима.

«Що?» подумала я і струсила головою, ніби намагалась забрати волосся з обличчя… Ніби це саме воно засліпило мені очі, а на екрані, насправді, світився зовсім інший текст повідомлення. Тільки от ніяке волосся не лізло мені в обличчя і я все правильно роздивилась.

«Хочеш я їх вб’ю???»

Моє серце забилось частіше. Раптом стало дуже спекотно, хоча квартира всю ніч не обігрівалась, навпаки, вистигала.

«Хочеш я їх вб’ю???»

У скронях голосно пульсувала кров.

«Хочеш я їх вб’ю???»

Я зірвалась з ліжка і кинулася до вікна, ступаючи босими ногами по холодній підлозі. Перше, що спало мені на думку, це перевірити, чи моя нічна охорона все ще під вікном. Спросоння я й забула, що не бачила їх вчора. От і сьогодні зранку я не знала, яка з машин належить поліції, яку приставили мене охороняти. До того ж на вулиці було ще темно. Я і гадки не мала, що насправді шукаю очима на холодному сонному подвір’ї.

«Та й чим вони мені допоможуть?»

Остаточно отямившись (дякую, крижана підлога, що так швидко приводиш до тями), я ще раз взяла телефон до рук.

«Хочеш я їх вб’ю???»

На годиннику 6 ранку. Хто б це не був, але людині точно не спиться.

«Хто ти?» - відповіла я на повідомлення і надіслала його. Добре, що в пакет послуг мого мобільного оператора входила невелика кількість безкоштовних смс на будь-який номер.

Далі я зробила те, чого не робила вже більше 10 років… Рефлекторно потягла руки до рота і почала гризти ніготь на вказівному пальці, очікуючи відповіді.

І от, телефон знову завібрував.

Я отримала ще одне смс повідомлення.

Серце шалено стукало, голова на мить закрутилась, але швидко встала на місце. Руки затрусились. Я натиснула на повідомлення, яке щойно прийшло, і прочитала відповідь.

«Абонент тимчасово недоступний….» і блаблабла.

Від серця ніби відлягло і на мить я відчула полегшення, але лише на мить, адже за полегшенням слідувало роздратування і навіть розчарування.

«Якщо це таки жарт, то не смішний», подумала я. «А якщо правдива пропозиція, то якою б вона не була, відправник мав би якось отримати від мене відповідь, чи не так? Навіщо одразу відключатись, куди я маю давати свою відмову на цю дурну пропозицію?»

Я дуже злилась, хоча до кінця і не розуміла на що. Чи на кого. І чому взагалі.

Далі все, що я робила, робилось на цілковитому автопілоті. Одягнутись, зачесати набридливе довге волосся, трішки підвести очі, передумати і стерти їх. Тричі перечитати повідомлення з пропозицією когось убити. Зателефонувати на роботу і повідомити, що мене не буде.

- Детективи Бей і Роговськи викликають мене у справі Кейсі, - невпевнено бурмотіла я.

- Так, звичайно, без питань, - відповіла старший менеджер не згадавши навіть, що вже навіть бачила детективів власними очима, але швидко стерла цей спогад зі своєї голови.

Тільки після цього я зателефонувала детективу Бей. Не одразу після отриманого повідомлення. Не після коротких зборів з піжами в нормальний одяг (завеликий утеплений худі і темні джинси). І навіть не перед тим, як відпрошуватись з роботи (а мене могли не відпустити). Лише після цього. О 7 ранку. Чому? Бо я вирішила, що детективу Бей треба виспатись.

…. Сама знаю, що звучить це по-дурному.

Тим не менш, саме так я і вчинила.

Чомусь, перед дзвінком детективу, я ще хвилин 5 набиралась сміливості. Щось всередині мене м’ялось і шепотіло, що я, мабуть, вже набридла Елайзі Бей. Але здоровий глузд взяв гору і переконав мене, що ми не подруги і абсолютно не важливо, кому я набридла, чи не набридла, коли мова йде про вбивство і подібні смс чи то з погрозами, чи то з пропозиціями. Тож взявши себе в руки я нарешті натиснула на кнопку виклику.

- Алло, - почувся жіночий голос по той бік слухавки. Спершу я навіть не зрозуміла, чи Елайза вже прокинулась, чи я її розбудила, але це вже й не було важливо, адже після гудків слідувала відповідь, а отже треба говорити, а не вибачатись за те, що, можливо, розбудила її.

- Привіт, це Емілі, - забелькотіла я. – Я знову отримала повідомлення від невідомого номера і, відверто кажучи, тепер це починає не на жарт мене турбувати… Що мені робити далі?

- Емілі? – ще раз невпевнено перепитала Елайза і таким чином я зрозуміла, що таки розбудила детектива. – Повідомлення… О! Повідомлення! – нарешті зрозуміла вона. – Коли ти зможеш бути у відділку?

- Коли скажете, сьогодні я вільна від роботи.

- Тоді за годину будь у нашому кабінеті. В сірій Тойоті під твоїм вікном мають сидіти офіцери, то скажи, що я наказала мерщій тебе привезти.