Повернення до буденності

Двоє офіцерів привезли мене додому і попросили зачекати в під’їзді. Я ніяково стояла на поверсі, поки чоловіки оглядали мою квартиру: раптом хтось ховається там, щоб прикінчити і мене? Також вони перевірили усі видимі поверхні на присутність жучків. На скільки я пам’ятаю, ні детектив Бей, ні Роговськи, не просили їх таке робити, але офіцер Майлз вирішив інакше. Мабуть, передивився шпигунських фільмів, або ж просто був дуже амбіційним і, так би мовити, перевиконував свої обов’язки.

Усі ці процедури зайняли трішки часу. Я стояла в під’їзді і хиталась зі сторони в сторону, щоб не так відчувати ніяковість і нудьгу. Нудно мені було, бо ж я не брала участі у жодному з процесів у власному домі, а ніяково з кількох причин… По-перше, мені не приносила насолоди думка, що двоє чоловіків риються в моїх особистих речах, а по-друге, я знала, що цікава старенька сусідка, пані Валенсі, зараз точно спостерігає за мною крізь вічко у дверях, а завтра рознесе по всіх сусідах, що до мене приходила поліція… Звичайно ж, прикрасивши свою розповідь особистими здогадами, чому вони приходили. Хоча все, що їй зараз видно крізь двері, це я. І все.

- Що ж, - діловито почав офіцер Майлз, коли вийшов з моєї квартири, - жучків там немає.

Офіцер Кан майже непомітно закотив очі, а я продовжила стояти в очікуванні вказівок, що ж мені робити далі.

- У вашій квартирі безпечно знаходитись, ви можете розслабитись і відпочити, - заговорив Кан і видушив з себе втомлену усмішку. Його не лякала, але й не тішила думка про те, що цю ніч він проведе в машині, а не в теплому ліжку.

- Дякую…

- Ми будемо внизу в машині. Якщо щось необхідно – дзвоніть.

- У разі небезпеки, звичайно, - додав Майлз, - не просто якщо вам потрібна допомога відкрити консерву! – і чоловік засміявся.

Мені ж смішно не було. Щоки налились червоною фарбою і я опустила голову. Дякую, офіцери, що акцентували на вмістимому мого холодильника. Кан знову терпляче змовчав і вони пішли геть з будинку, даючи мені можливість побути в квартирі самій.

Коли офіцери пішли, я щільно зачинила за ними двері і попрямувала включати газ. Рутина залишається рутиною навіть тоді, коли поліція охороняє тебе від… чогось! Відверто кажучи, я не відчувала себе в небезпеці Мені не було лячно, чи якось тривожно. Вчорашнє смс все ще здавалось мені чимось одноразовим. Можливо, помилкою. Швидше навіть дурним жартом когось з колег, ніж чимось дійсно загрозливим, чи взагалі правдою. Перевірка квартири офіцерами видавалась мені зайвою, а їх чатування під вікнами мого будинку трішки смішним і навіть безглуздим.

Не пройшло й 10 хвилин в холодній квартирі, як я, переодягнена в теплу піжаму, стояла перед вікном на кухні з чаєм і дивилась на машину офіцерів під будинком. Це був звичайний чорний легковий автомобіль. Він нічим не виділявся. Абсолютно. На мить я задумалась, а чи справді там хтось сидить? Але відповідь була відомою і без того. Тоді я подумала, що чоловіки, мабуть, голодні і замерзли, але нести їм канапки і термос чаю здавалось дурною ідеєю, адже таким чином я б просто «розсекретила» їх. Ще кільканадцять разів перевіривши свій телефон на предмет надходження чергових дивних повідомлень, я трішки розчаровано видихнула і пішла дивитись телевізор. Все ж, якби ці дивні погрози продовжились, то я би була впевнена, що не даремно гроші платників податків витрачаються зараз на мене у вигляді двох офіцерів під будинком. А так… Вся ситуація здавалась дуже і дуже дурною.

Ранок настав для мене раптово і якось надто швидко. Враховуючи попередню безсонну ніч, в цей раз я швидко змогла поринути в світ снів і ледве зрозуміла, що ж це за звук так набридливо намагається висмикнути мене з цього чудового стану дрімоти. Нарешті збагнувши, що це будильник, я виключила його і обережно вислизнула з-під ковдри. Рутина нікуди не подінеться. Треба збиратись на роботу, якщо я хочу мати хоча б якісь кошти на життя.

Лише вийшовши на вулицю я звернула увагу на чорну машину, яка від вчора стояла під моїми вікнами. Цього ранку мені вдалось забути про те, що поліція пильнує мене. Вбивство Кейсі не давало спокою, а от за власне життя я не дуже переймалась, тому й змогла на мить забути про те дивне смс.

Помітивши «об’єкт», тобто мене, офіцери одразу ж зробили вигляд, що зовсім не втомлені. Скло машини опустилось і звідти на мене подивились дві пари червоних через відсутність сну очей.

- Все гаразд? – запитав офіцер Майлз.

- Так… Іду на роботу, - відповіла я і занурилась глибше в свій габаритний шалик, який рятував мене від вітру точно краще широкого светра, який я одягла під куртку.

- Вітер сьогодні сильний, давайте ми вас підвеземо?

- Та ні, я на автобусі, як завжди, - зніяковіло зам’ялась я.

- Ми відповідаємо за вашу безпеку, - втрутився Кан, - сідайте в салон. Машина добре прогріта.

Останні слова зіграли вагому роль в прийнятті мною рішення їхати на роботу з офіцерами, тож я вдячно всміхнулась їм і підійшла до авто. Період передріздвяної метушні ще не закінчився, тому я вже відчувала, який напружений день на мене чекає. От тільки тепер ці думки мене не втомлювали, а, навпаки, підбадьорювали, адже зайнятість означає, що картинка вбивства Кейсі покине мою голову бодай на час роботи.

Ідучи за касу в Макдональдсі, я не могла позбутися відчуття, що всі на мене дивляться. Не відвідувачі, а колеги. Дивляться і перешіптуються. Деякі погляди були переляканими, ніби вони правда вважають, що це я вбила Кейсі. Деякі співчутливі. В будь-якому випадку, мені не подобались жодні. Підозрювати мене? Я хоч раз дала привід вважати себе здатною на вбивство? А ці співчутливі вирази обличчя? Аж нудило. Ви мені співчуваєте? Агов, я жива! Це Кейсі зарізали на задньому виході з приміщення. Ось чому ви тепер не можете виходити туди на перекур! Бо це місце злочину! А ви співчуваєте мені? Що з цими людьми не так?

Я натягнула кепку працівника глибше на очі і встала до роботи.

- Замовляйте, будь ласка! – викрикнула я, підіймаючи руку.