Кейсі

Перше, що прийшло мені в голову, коли я прокинулась, це слово «сука». Але не починайте, панове моралісти, добре? Це не про когось, а просто, як вставне слово. Літературне, між іншим. Не те, щоб мені не було начхати на думку оточуючих, але… Ні, я живу думкою оточуючих, кому я брешу?

Отже… Ранок почався важко. Як і кожен ранок мого нікчемного життя. Кожен день я проводжу у темряві, навіть коли на вулиці світить сонце. Кожен день я зіштовхуюсь з горем і звинуваченнями, що недостатньо багато страждаю порівняно з іншими людьми. Не розумію, чому я маю почуватись краще від того, що комусь на світі гірше? А ще комусь іншому краще, ніж мені, але ж я не бажаю їм втратити це відчуття! Та моїх батьків це не цікавить…

Кожного дня я ненавиджу своє життя і ледь змушую себе встати з ліжка… Кожного… Бісового… Дня… Я жалію себе, ненавиджу себе і хочу вбити себе.

У нашому світі депресію сприймають, швидше, як вигадку, ніж проблему. Проблемою її вважають хіба що ті, хто зіштовхнувся з цим феноменом безпосередньо. Решта людей кажуть, що у них депресія, коли їх кинув хлопець, чи вони отримали «незалік».

- У мене депресія, - загадково скаже дівчинка після розставання, пояснюючи таким чином, чому сьогодні вона вирішила напитись.

Ні.

Коли у тебе депресія, ти не намалюєш стрілки довжиною від носа до вуха, ти не взуєш підбори і не підеш в бар ловити хтиві погляди чоловіків. Ти взагалі не встанеш з ліжка. Не будеш навіть чистити зуби чи зачісувати волосся. Ти лежатимеш у ліжку і сподіватимешся, що скоро це все скінчиться… Дійти до бару? Про що ви? Хіба що до вікна, щоб вкотре подумати: стрибати, чи ні? Саме тому я сиджу на пігулках. Тому мене важко побачити в стані ейфорії, бо в депресивному стані вона категорично заборонена. Чим більше я вийду в стан безмежного щастя і енергії, тим глибше мене потім засмокче відчуття пустоти і відчаю. У мене все має бути відносно стабільно, інакше не буде мене.

І ось я знову опустила босі ноги на холодну підлогу і замружила очі від цього неприємного контакту… Зараз треба просто дострибнути від ліжка до шафи і дістати звідти теплу піжаму, а тоді і день піде краще. Я навпомацки зачесала своє чорне волосся в пучок на потилиці і побігла до шафи.

У мене вдома немає опалення ось уже третій місяць. Ні, нічого такого не сталось, просто я не сплачую рахунки. Майже вся моя зарплатня йде на підтримку власного стабільного внутрішнього стану, тож про тепло в домі мови не йде. Я сплю під теплим покривалом і так переживаю ночі, а вдень кутаюсь у флісову піжаму і теплі шкарпетки, які служать мені домашнім одягом. Ця квартира на останньому поверсі дісталась мені у спадок від бабці. Єдине, на що не претендували мої батьки, і з властивим їм поблажливим тоном дозволили мені жити там, де я мала право жити за законом. Ну, дякую. Тут була одна кімната – моя спальня, і кухня-студія. Власне, все. Ремонт не робився вже багато років, але коли я мала сили, то виносила звідси старечі речі і меблі і заповнювала власне житло зовсім іншими декораціями, які знаходила на секонд-хенді, або на гаражних розпродажах. Частково меблі я знаходила просто на вулиці, коли люди залишали їх просто неба для нужденних. Що ж… Я і є тією, в кого велика потреба не витрачати зайві гроші! Тому, дякую! Завдяки таким добрим людям моя квартира не виглядає занедбаною, а, навпаки, навіть стильною (як на мене).

І ось я розповіла вам трішки про сумне життя сумної дівчини, чиє існування аж ніяк не претендує на достойне бути описаним у книзі. То яким же чином дівчина, яка в своїх майже 30 досі не досягла нічого більшого, ніж стояти на касі в Макдональдс може стати головною героїнею книги? Розповідаю…

Напередодні Різдва і Нового Року, як і в будь-який інший день, натовпу в нашому закладі швидкого харчування було чимало. Замовлення летіли один за одним і наші кухарі ледь встигали перевертати заготовлені котлетки на розпеченій плиті. Власне, все було так, як і зазвичай, тільки трішечки важче, адже поруч із нашою точкою Макдональдс знаходиться величезний торговий центр, куди останнім часом збігався нереальний натовп людей, щоб купити подарунки і прикраси до новорічних свят. Голодні, втомлені, але щасливі, вони пачками напливали до нас, щоб швидко щось перехопити і їхати назад додому. Простоявши на касі кілька годин я вирішила, що пора мені вийти на задній двір і трішки розім’ятися, бо голова вже гуділа від постійного гулу голосів і пікання апаратів позаду. Менеджер щедро дозволив мені відлучитися, постукавши при цьому пальцем по годиннику, щоб я не забувала, що у мене не більше 15 хвилин на перекур. Ну, гаразд, в моєму випадку 20, бо інколи я з ним сплю, але про цю 5-хвилинну фору знала лише я, в слух він її ніколи не озвучував. Хочу зауважити, що мені пощастило лиш в одному: навіть без косметики риси мого обличчя завжди виглядали виразно. Все завдяки генетиці! Зовнішньо я пішла в батька: гострі вилиці, чорні густі брови і від природи малинові губи. Коли в найгірші свої періоди я була блідою і занедбаною, то все одно могла претендувати на звання симпатичної дівчини. Тому менеджера я спокусила легко і чисто випадково.

Я вийшла на задній двір закладу і вдихнула холодне повітря на повні груди. Хотілось, звичайно, відчути полегшення, але я відчула лише сморід найближчих смітників.

«Клас» - подумала я і дістала з середньої кишені дутої куртки пачку цигарок.

На вулиці було темно. Мені одразу стало холодно в вуха і шию, адже за дрес-кодом працівники змушені ходити в однакових сорочках і з зав’язаним волоссям, а розпускати тугий пучок лиш для того, щоб волосся зігріло вуха здавалось мені марною тратою часу, бо ж його доведеться знову переплітати.

Зима – це той період, коли на роботу йдеш, коли ЩЕ темно, а додому повертаєшся, коли ВЖЕ темно. На перекур я вийшла десь близько 6, тобто на вулиці вже годину як було темно. Палила я не часто і тільки на роботі, бо просто стояти в провулку біля смітників протягом 15 хвилин здавалось безглуздим і було відверто нудно. Тому я діставала цигарку і загадково дивилась вдалечінь уявляючи, яким би було моє життя, якби я була не собою. Думаю, однозначно кращим.