Еміліан почувався в Австралії чудово.
Йому подобалося майже все: тепле повітря, яскраве сонце, океан, який шумів десь зовсім поруч, і пісок, що так цікаво просівався крізь пальці. Він міг довго сидіти й пересипати його з долоні в долоню, а потім раптом помічав хвилю, що наближалася до берега, і починав радісно махати руками.
Найбільше йому подобалося, що поруч завжди були рідні.
Бабуся знаходила для нього час, дідусь дозволяв трохи більше, ніж удома, а Девід узагалі перетворився на найкращого товариша для ігор. Він міг підхопити племінника на руки, підкинути вгору, посадити собі на плечі або годинами будувати з ним піщані замки, які Еміліан руйнував із неабияким задоволенням.
Девід не втомлювався від малого. Навпаки, щоразу, повертаючись додому, насамперед шукав племінника.
— Де мій хлопчик? Де мамин принц?
Еміліан уже впізнавав ці слова й одразу тягнув до нього руки.
З іменем дядька, щоправда, виникла певна проблема. Девід намагався навчити його вимовляти своє ім’я, Амая теж багато разів повторювала: «Де-від». Але в малюка виходило щось зовсім інше. «Дейв» він вимовляв ще гірше, зате одного дня раптом чітко сказав:
— Daddy!
Девід завмер, а потім розсміявся так голосно, що Амая визирнула з кухні.
— Ти чула? — запитав він.
— Звісно, чула. Він назвав тебе Daddy. Ти ж розумієш, що малий просто не може вимовити твоє ім’я?
— Не заважай мені насолоджуватися моментом, Амі. Це так прекрасно!
Відтоді Девід охоче відгукувався і на «Dad», і на «Daddy». Іноді навіть удавав, що не чує інших звертань, якими кликав його племінник.
Амая спостерігала за ними з усмішкою. Їй подобалося бачити, як Еміліан тягнеться до дядька, як сміється, коли той з’являється в кімнаті, як шукає його поглядом, щойно прокидається після денного сну.
Амая спостерігала за сином. Еміліан і справді став сприймати Девіда як тата. Навіть тоді, коли у малого стало виходити вимовити дядькове ім'я. У його віці такі речі не мали складного пояснення. Є чоловік, який бере на руки, грається, обіймає, завжди усміхається тобі й радіє кожній зустрічі. А ще він той, хто завжди поруч і мамою. Хіба не такий є справжнім татом?
І Еміліан любив дядька, наче рідного батька.
Амая не була вдячна братові за те, що він так щиро прийняв її сина. Еміліан мав право на любов, на увагу й на дорослих, яким справді хотілося бути поруч із ним. І якщо зараз цю любов йому дарував Девід, вона не збиралася цьому перешкоджати.