Любити Амаю

Розділ 65. Брат

На відміну від Шеєра, Девід не зникав із життя Амаї, поїхавши до Австралії. 

Він телефонував, писав повідомлення, надсилав голосові й фотографії з далекого континенту, показував у відео океан, вулиці,  будівлі, кав’ярні, перехожих та їх дивних домашніх улюбленців, яких зустрічав дорогою. Іноді залишав смайлик або надсилав кумедну картинку, яку, на його думку, неодмінно мав оцінити Еміліан.

Для племінника в нього був окремий запас фотографій, відео й жартів.

— Передай маминому принцу, що дядько його любить, — казав Девід наприкінці кожного відеодзвінка.

— Маминому принцу? — перепитувала завжди Амая.

— А хіба ні? У нього є мама, яка виконує всі його забаганки, і дядько, який живе на іншому кінці світу й теж готовий їх виконувати. Життя вдалося.

— Ти його розбалуєш.

— Для цього й існують дядьки.

Девід був далеко, але Амаї часом здавалося: варто їй лише сказати, щоб він приїхав — і він за мить буде перед нею. Вона знала, що брат не відмахнеться від її переживань, не забуде запитати про те, що змінилося після того, що вона розповідала минулого тижня, і не обмежиться ввічливим «я радий за тебе», коли йтиметься про її успіхи.

Девід умів уважно слухати і чути.

Коли Амая ділилася новими робочими ідеями, брат розпитував про подробиці, цікавився її задумами, пропонував власні варіанти. Йому було важливо не тільки те, чи матиме її робота успіх, а й те, що вона сама про неї думає. Він міг не погодитися з нею, але ніколи не давав їй відчути, ніби її прагнення не варті уваги.

Після розмов із Девідом Амая нерідко поверталася до своїх нотаток із новими думками. Їй подобалося ділитися з братом навіть тим, що ще не мало чіткої форми. Девід не вимагав готових результатів і не питав, чи не краще було б зайнятися чимось надійнішим. Він просто вірив, що вона здатна втілити задумане.

А ще він купив будинок біля океану.

Коли брат уперше показав фотографії, Амая думала, що він жартує. Просторий будинок із подвір’ям і терасою, з якої відкривався краєвид на водне безмежжя, здавався завеликим для однієї людини.

— І навіщо тобі такий великий будинок? — запитала вона під час відеодзвінка.

— Він не такий уже й великий.

— Девіде, я бачила фотографії.

— Ну, гаразд. Можливо, трохи більший, ніж мені потрібно.

— Трохи?

— Зате Еміліанові буде де бігати, коли він приїде.

Амая всміхнулася, але брат говорив серйозно. Він не просто придбав нерухомість, а й оформив дарчу на ім’я племінника. Документи не забув переслати, аби не бути голослівним.

— Ти справді це зробив? — питала вона тоді.

— Звісно.

— Але навіщо?

— Бо це мій племінник. Я хочу, щоб у нього було щось своє. Щоб було куди привести свою дружину, щоб було дле виховувати своїх дітей.

Амая тоді плакала. Її зворушило те, що Девід думав про майбутнє Еміліана, хоча бачив його переважно на екрані. Він хотів дати хлопчикові дім, у якому той міг би  просто бути щасливим.

— Ти хочеш перетягнути його до себе!

— Я дуже не проти. — відповідав Девід.

Останніми місяцями брат телефонував рідше. Стан його матері погіршувався, і він проводив із нею дедалі більше часу. Амая розуміла причину й не вимагала уваги, якої Девідові тепер бракувало навіть на власні потреби.

Їй його не вистачало.

Після від’їзду Шеєра вона все частіше думала про Австралію. Уявляла, як прилетить до брата з Еміліаном, як вони нарешті побачаться не через екран, як Девід зможе потримати племінника на руках і провести з ним стільки часу, скільки захоче. Вона ще не визначилася з датами, але вже подумки перебирала справи, які доведеться відкласти. Їй хотілося побачити Девіда. Просто побачити, обійняти й посидіти поруч, не рахуючи хвилин до наступної зустрічі й не думаючи, коли знову випаде нагода поговорити.

Того вечора Амая сиділа у вітальні, переглядаючи робочі нотатки. Еміліан уже спав. Побачивши ім’я Девіда на екрані, вона відразу відповіла.

— Привіт, Девіде.

Він мовчав.

Амая відклала ручку.

— Девіде? Що сталося?

— Мама померла.

Амая заплющила очі. Вона знала, що цей день може настати, але від цього новина не стала менш болючою. Їй було шкода матір Девіда, шкода брата, який останні місяці дбав про неї, намагаючись зробити все можливе.

Найбільше вона думала про самого Девіда.

Вона довго шукала слова розради, та жодне не здавалося доречним. Не хотіла запевняти, що все буде добре, не хотіла говорити про час, який нібито лікує всі рани. Зараз їй не було чого запропонувати братові, крім власної присутності.

— Девіде, — тихо промовила вона. — Мені так шкода.

— Я знаю.

 Амая почула, як він важко зітхнув.

Вона могла б залишитися на лінії, підтримувати його розмовами, телефонувати щодня. Могла б надсилати повідомлення й чекати, поки він сам буде готовий говорити, але сама думка про те, що Девід переживатиме це наодинці, здавалася їй нестерпною.

— Я прилечу до тебе з Еміліаном, — сказала вона. — Найшвидшим рейсом, який зможу забронювати.

— Амає…— почав Девід аби заперечити.

— Девіде, я прилечу.

— Ти не мусиш усе кидати через мене, — озвався він після паузи.

— Я нічого не кидаю. Я просто лечу підтримати свого брата.

— Але ж…

— Я куплю квитки. Якщо потрібно буде щось владнати, владнаю вже звідти. Не хвилюйся про це.

— Добре, — нарешті промовив Девід.

Амая відчула, як на очі набігли сльози.

— Я зателефоную тобі завтра, коли матиму квитки.

— Дякую.

— Не дякуй мені за це.

Після завершення розмови вона ще трохи посиділа з телефоном у руці. Потім підвелася й пішла до дитячої.

Еміліан спав, підклавши долоньку під щоку. Амая поправила ковдру й поцілувала його в чоло.

— Ну що, мамин принце, — прошепотіла вона. — Ми полетимо до дядька. А зараз мама купить квитки. 

Вона не думала про необхідність ставити когось до відома чи пояснювати чому вона летітиме до Дейва. Це було для неї цілком логічним, зрозумілим і правильним.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше