19 років тому
На перше вересня у третьому класі Таня йшла в новеньких білих колготках і без мами. Мама вже пів року працювала в Італії й зараз приїхати ніяк не могла.
І без бабусі. Її не було з ними вже рік, але Таня досі сумувала за нею.
І без вітчима. Він був. Просто пішов на роботу, й цьому вона якраз раділа. Не любила його, і все тут. Бо як по-іншому? Він просто великий носатий дядько, який противно шкіриться, коли звертається до неї, вдавано турботливо сюсюкається і заповнює холодильник пивом, коли мами немає вдома. Останні пів року у них в холодильнику переважно пиво.
Таня вийшла з квартири й одразу захотіла рвонути назад. Цей паскудний Максим теж якраз виходив, і теж сам.
— О, бедрику! — він посміхнувся і пильно обдивився її. — Колготки!
Невідомо чому його зразу привабили її білі-білесенькі колготки, але Таня не встигла й зойкнути, як він налетів, нахилився і чиркнув по тих колготках ключем від своєї квартири. На ніжному капроні у ромбики миттю з’явилася «стрілка» прямо під коліном, а на ніжній шкірі — легка подряпинка.
— Ти що робиш?
— Так гарніше!
Макс загигикав і побіг сходами вниз, а вона залишилася стояти, зовсім не знаючи, що тепер робити з колготками.
15 років тому
— Ти сьогодні у колготках!
Макс наздогнав її в кінці їхньої вулиці. Таня наїжачилася і пришвидшила крок, не відповіла нічого. Вже думала, що він відчепився, аж коли — кілька швидких кроків за її спиною і дотик чогось холодного до ноги позаду трішки вище коліна.
Зупинилася різко і з жалем опустила плечі. Озирнулася. Так і є, знову дірка на колготках.
— Придурок! — гукнула у спину Максу, який задоволено оглянув свою чергову капость і, ніби нічого не трапилося, пішов вулицею далі.
А вона повернулася додому, щоб переодягнутися.
12 років тому
Таня незлюбила спідниці, але у школі був концерт до Дня вчителя з усіма оцими віршиками, пісеньками, виступами від кожного класу, тож треба було одягнутися по-святковому. До школи йшла з голими ногами, але Макс їй не трапився. От ніби відчував, коли вона у колготках, а коли без! Натягнула на себе новенькі тілесні капронові колготки вже у шкільному туалеті, сподіваючись не зустріти його хоча б до виступу.
Але де там! Вийшла з туалету і не зробила й двох кроків, як вклякла і зітхнула. Макс якраз йшов до хлопчачої вбиральні і, звісно ж, побачив її.
— Привіт, бедрику! Гарні колготки!
Таня подивилася спідлоба:
— Навіть не думай!
Він стенув плечима і невинно закліпав. Вона спробувала оминути його, та марно. Не зогледілася, як Макс рвонув до неї, обхопив однією рукою за талію, притис до себе, а пальцями іншої взяв і відтягнув тонкий капрон на стегні й різко відпустив.
І ось колготки знову подерті, тонесенька малесенька стрілка повзе вгору і ховається під спідницею.
То були вже двадцять восьмі колготки, які він їй порвав.
Наш час
Макс засунув смартфон у невелику сумку, що стояла поруч, і подивився на Таню.
— Рвати твої колготки — більше мені не хобі. Я б волів з твоїми ногами щось інше робити.
Ніби сказав приязно, але вульгарний підтекст у зародку вбив усі її сподівання на спокійне спілкування.
— Не діждешся, — тільки й сказала.
Тремтячими пальцями вона замкнула двері квартири. Спробувала обійти Макса. І мало не розпласталася прямо на сходовому майданчику, коли його пальці спіймали її за щиколотку.
— Ай! Здурів? А якби я носом на сходи?!
Коли обурювалася і злилася, її щоки кумедно надувалися, вона ставала такою... миленькою, що Макс міг тільки усміхатися.
— Вибач, не хотів, — сказав, але її ногу не відпустив.
Навпаки, його долоня поповзла вгору, ніжно погладжуючи гомілку. Таня витріщалася на це неподобство добру хвилину, а тоді нарешті відсмикнула ногу.
Знала, передчувала, що навіть тепер з Максом буде не так просто. Слід би поговорити, розставити всі крапки над «і», попросити більше не займати її. Але вона ніколи не вміла дохідливо йому пояснювати, усі їхні розмови зводилися до сварок, гиркання чи, у крайньому разі, глузування. Так буває — ти можеш мати гарний словниковий запас, вміти висловлювати думки, знаєш, що хочеш сказати, але з однією конкретною людиною губиш правильні формулювання. Особливо тоді, коли ця людина навмисно не хоче тебе чути.
— Підвезти тебе на роботу? — раптом запропонував він. — До речі, де працюєш?
Ну от, Макс поводився так, ніби це нормально — спочатку чіплятися з дурницями, а потім пропонувати допомогу!
— Не треба, доберуся маршруткою. — Таня подумала, а тоді додала: — У нас з подругою свій масажний салон в центрі, поруч з проспектом Миру.
— Масажний салон? О. Ти ж на медсестру вчилася...
От усе він знає! Звідки, якщо не показувався тут роками?
Перш ніж встигла спитати, Макс пояснив:
— Твій інстаграм колись гортав.
Він підвівся, обтріпав штани й підхопив свою сумку.
— Ходімо, мені ж теж у центр.
Таня вже рушила за ним, але різко зупинилася.
— То ти знав, що Роман — мій хлопець, коли брав його на роботу?
— А мав би знати?
— Ну, в мене в інстаграмі...
У неї в інстаграмі було аж одне селфі з Романом, й те зроблене роки три тому. Він сам вів лише фейсбук, де замість фото профілю роками стояла картинка персонажа гри Hitman.
— Не знав, чесно.
Вона так звикла ставитися до Макса з підозрою, що коліщатка в голові на те й працювали — щоб поприскіпуватися.
Таня кивнула, повіривши, і пішла слідом.
Макс спускався сходами на крок попереду — чи то мимоволі, чи то навмисне за правилами етикету. З якоїсь дурної дівчачої енциклопедії, яку читала у свої років тринадцять, Таня запам’ятала, що так і має бути: йдете сходами нагору — хлопець позаду, сходами вниз — попереду. Мовляв, щоб завжди міг підтримати, спіймати.
#1063 в Любовні романи
#456 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, зустріч через роки, недруг дитинства
Відредаговано: 10.11.2026