9 років тому
Таня нервово перекладала телефон з однієї руки в іншу. То була старенька «жабка», яку вже можна було б замінити на модний смартфон, але не хотілося тягнути гроші з мами. Вона в Італії гарувала не один рік, щоб забезпечити доньку, а до вчорашнього вечора ще й п’яницю-чоловіка.
Всі ці роки Таня ні разу не жалілася на вітчима — попри його нескінченні п’янки, не хотіла, щоб мама з ним розійшлася. Тоді за Танею було б нікому наглядати, довелося б повернутися до бабусі в село на Черкащині. Як-не-як, Рівне — місто. Тут є ринок, кіно й інтернет.
Але тепер їй виповнилося вісімнадцять, за всіма законами і без них вона зможе про себе подбати. Тому нагляд їй більше не треба. Та й навіщо мамі чоловік, якого вона бачить раз на рік?
Подумавши так, Таня зробила те, що давно мала зробити.
Мама якраз приїхала додому на кілька тижнів і дізналася про всі дебоші, пиятику, кепські компанії свого чоловіка. Оксана, звичайно, знала, що він випиває, але щоб аж так!.. У вечір перед вісімнадцятиліттям Тані він мусив зібрати манатки і зникнути з їхнього життя.
І от тепер те вісімнадцятиліття настало.
Отже, мало настати і ще дещо — дорослість.
Макс... Він пообіцяв зробити її дорослою. Пообіцяв, що приїде у цей день.
Мама пішла у справах на кілька годин, даючи доньці можливість посвяткувати на свій розсуд. Таня сказала, що запросить подруг на чай, а вже ввечері відсвяткує з мамою. Насправді ж подруг не планувалося. У планах був він.
Зовсім дурна, якщо чекає, думала собі. І водночас переконувала себе: вони вже дорослі, він став зрілим, змінився, більше її не образить. Принаймні так пообіцяв тоді, після останнього дзвінка, коли вкрав її перший поцілунок.
Вона глибоко вдихнула і наважилася. Написала смс:
«Ти приїдеш?»
Думала, що серце вистрибне, доки чекатиме, але відповідь з’явилася моментально:
«Я вже у Рівному. Буду через пів години».
Таня кинулася переодягатися і наводити марафет. Підкрутила волосся, нафарбувала вії і губи, але потім помаду з губ стерла. Надягла сукню, тоді передумала, бо не варто занадто задля нього чепуритися. Натягнула джинси й теплу кофту. Ну і що, що об батареї можна обпектися? Її взагалі трусило, як під час лихоманки.
Вона зиркала на годинник, секунди на якому пливли у равликовому темпі. Майже похвилинно рахувала пів години, а коли час настав, навіть підійшла до дверей.
Тільки от нічого не відбувалося. Ні прямо зараз, ні ще через п’ять хвилин, ні через двадцять.
А через годину прийшло смс:
«Ти ж не чекала? Бедрику, це був жарт».
Вона змивала водостійку туш над умивальником сльозами і кремом. Обіцяла собі, що більше ніколи, ніколи не дасть йому шансу! Козел.
Наш час
Переїжджати у нове місто — стрес. Переїжджати у нове-старе місто — стрес подвійний.
Максим розкладав речі у квартирі, в якій виріс, і все йому було не так. Розхитані дверцята в меблях, заляпана плитка на кухні, просілий матрац на його ліжку. Усе хотілося відмити, полагодити або й викинути. Та що взагалі ці орендаторки робили з тим матрацом? Він на ньому, можна сказати, виріс. На ньому перші рази незграбно вчився любовним утіхам з однокласницею, й то не зіпсував пружин.
Але ще більше, ніж матрац, йому дошкуляли спогади.
Він виріс у цій квартирі, кожен куток тут був пов’язаний з тою чи іншою подією, але перше, що згадалося — сцена, яку побачив дев’ять років тому, коли приїхав без попередження. Він зазирнув додому, щоб привітатися з батьками, а тоді мав іти до Тані, але... Але. Не привітався. Не пішов. Шокований, вибіг на сходовий майданчик і вилетів з будинку. Повернувся до Києва першим же автобусом, нікому нічого не сказавши. І додому потім намагався рідше їздити, щоб якнайменше бачити батька.
Максим зітхнув, відігнав дурні спогади. Тоді він зопалу зробив дурницю. Таня ж не винна.
З прочинених вікон донісся сигнал повітряної тривоги. Він пересидів у коридорі, а тоді поїхав у новий офіс.
Перевезти компанію до Рівного було спонтанним рішенням, але виграшним. Вони з Богданом орендували офіс в Ірпені, там дешевше, ніж у Києві, але з початком війни від нього майже нічого не залишилося. У перші місяці розпустили працівників по домівках, самі кинулися волонтерити, але вже настав час повертатися до роботи і платити податки. Тож вони подумали й знайшли офіс у Рівному, Богдан же теж звідси. Багато хто з компанії й так вирішив працювати віддалено, а кількох нових людей і тут можна знайти. От Роман трапився з не геніальною, але непоганою ідеєю, з якої спільними зусиллями можна зробити цукерочку.
В офісі ще пахло фарбою, багато речей стояло у коробках, але нові й старі працівники вже намагалися імітувати діяльність. Роман ходив за Богданом і суцільним потоком виливав свої ідеї стосовно гри. Офіс-менеджерка Настя, яка теж приїхала з ними з Києва, снувала туди-сюди з якимись паперами. Ще дві новенькі дівчини стояли в кутку і не знали, куди себе приткнути. Одне слово, хаос.
Макс привітався з усіма і підійшов до хлопців.
— Привіт, ну як тут?
— Роман мені деякі ідеї підкинув… — почав Богдан.
Недобрим поглядом Макс зміряв хлопця Тані. Не подобався йому цей Роман. Тобто, спочатку сподобався, але коли виявилося, що він хлопець Тані, різко подобатися перестав.
— Так навіщо усно? Додам тебе у робочий чат, всі ідеї — туди, — сказав йому.
— Як скажеш. Вже йду писати.
Роман якось надміру по-приятельськи плеснув Максима по плечі й попрямував до свого робочого місця під дальньою стіною. Макс провів його поглядом і фиркнув сам до себе.
— Цей гівнюк щось надто активний.
Богдан косо глянув на друга.
— Чого це гівнюк? Нормальний він. У тебе всі гівнюки...
— Не всі. Лише я сам. І він. Навіть не спитав мене, як я вчора його дівчину доставив додому.
#1063 в Любовні романи
#456 в Сучасний любовний роман
від ненависті до кохання, зустріч через роки, недруг дитинства
Відредаговано: 10.11.2026