Розділ 8. «Ти невиліковно моя»

​Я вийшла з кабінету Рейна. Мої ноги, здавалося, рухалися самі, несучи мене через лабіринт стерильних коридорів до мого блоку. Я була занурена у свої думки: «Він хоче знати, що я бачу? Добре. Я покажу йому Монстра, але з моєю душею в його очах».

​Я йшла повз інших пацієнтів. Деякі з них були дивно тихі, застиглі, немов порцелянові ляльки, що не рухаються. Інші, чоловіки, виглядали не як хворі, а як гості на приватному, закритому відпочинку. Їхні костюми були дорогими, погляди — пильними і жорсткими. Вони нагадували людей, що належать до вищих, небезпечних кіл, які тут, у «Грейхоллі», просто ховаються від світу чи правосуддя. Я відчувала, що це не клініка, а сховище для сильних світу цього.

​Моя увага була притуплена, але коли я дійшла до свого коридору, крижана хвиля прокотилася по тілу.

​Я відчула, що щось не так.

​​Я прискорила крок. Двері моєї палати були зачинені, але повітря навколо них вібрувало, наче було наелектризоване. Це був невидимий бар'єр, що попереджав про небезпеку. Я штовхнула двері й увійшла.

​І одразу зрозуміла: я тут не сама.

​Кімната була залита м'яким тьмяним світлом, що завжди здавалося фальшивим у «Грейхоллі». Я завмерла біля дверей, не наважуючись зрушити з місця. Моє серце шалено билося десь у горлі, наче відчайдушно просило про захист.

​Сесилія сиділа на моєму ліжку. Вона була надто спокійна, трохи нахиливши голову. На ній була тонка сіра лікарняна піжама, а її світле волосся спадало на плечі. Воно злегка тремтіло від руху повітря, але її погляд був абсолютно нерухомим, як у хижака, що чекає свого моменту.

— Ти… що тут робиш? — обережно спитала Лея, стискаючи руками край сорочки.

Сесилія не одразу відповіла. Вона всміхнулась. Дивно, якось надто усвідомлено, надто жваво для людини, яку вважали «нестабільною».

— Ти завжди така чемна, Лея, — промовила вона, відкидаючись назад на подушку. — Як добре вихована дитина, яка боїться запитати «чому».

— Мені просто… здається, ти маєш бути в іншому блоці, — відповіла Лея, намагаючись тримати голос рівним.

— О, я там була, — перервала Сесилія, різко сідаючи рівніше. — Але іноді вони забувають зачиняти двері. А я люблю відвідувати тих, хто ще не розібрався, на чиєму боці грає.

Лея насупила брови.

— Ти говориш, ніби ми в якомусь спектаклі.

— А хіба ні? — Сесилія підняла погляд, у її очах блиснуло щось холодне. — Клініка — це сцена, Леє. Але тут є лише один режисер, і це Рейн. «Грейхолл» — це не місце для лікування, це склад для цінної та проблемної власності.

​— Проблемної власності? — запитала Лея.

​— Пацієнти тут — не хворі, а заручники. Впливові люди, ті, що мають справжню владу поза цими стінами, утримують тут своїх слабких родичів, небажаних свідків або тих, кого їм вигідно вважати божевільними. А Еліас Рейн... — вона схилила голову, подавшись уперед. — Він не лікар. Він наглядач, який гарантує, що власність не втече і не заговорить.

Ця інформація була шоком, але вона пояснила все. Вона тепер належала Рейну двічі: як пацієнтка «Грейхоллу» і як його найцінніша проблемна власність.

Тиша зависла. Сесилія дивилася прямо їй у вічі, і в цій прямоті було щось лячно щире. 

— Чому ти прикидаєшся хворою? — тихо спитала Лея.

— Бо справжня я лякає, — відповіла вона просто. — Їм легше думати, що я нестабільна, ніж зрозуміти, що я бачу речі такими, якими вони є.

— Якими?.. — Лея не договорила.

Сесилія піднялася з ліжка й підійшла ближче. Її кроки були беззвучними.

— Я бачу, що він уже вибрав тебе. — Її голос став шепотом. — Еліас не дивиться просто так. Якщо він звернув увагу значить, бачить у тобі щось… що може його зламати.

Лея завмерла.

— Що ти маєш на увазі?

— Він не лікує, Лея. Він збирає уламки, — Сесилія провела пальцем по її плечу, — і перевіряє, які з них ріжуть глибше.

— Звідки ти це знаєш?

Сесилія відвернулася, але в голосі прозвучала тінь болю:

— Бо колись я була тією, на кого він дивився так само.

Повітря в кімнаті стало густим, майже задушливим. Лея вдихнула глибше, відчуваючи, як щось стискається в грудях.

Сесилія знову всміхнулася — цього разу спокійно, майже ніжно.

— Але не лякайся. Це не завжди погано. Іноді саме через таких, як він, ми згадуємо, що живі.

Вона повернулася до дверей, але, перш ніж вийти, зупинилася й сказала:

— Якщо він почне дивитися на тебе частіше — не тікай. Просто пам’ятай, Лея, він тебе не лікує. Він тебе готує.

Двері за нею тихо зачинилися.

​Лея залишилася сама. Вона довго стояла, не рухаючись, відчуваючи, як її свідомість розривається навпіл. З одного боку був чистий, холодний страх, що віддзеркалював зламану долю Сесилії. «Це жорстокість. Це руїна». Вона знала, що він її знищить. З іншого — гостре, пекуче, майже рятівне передчуття. Вона не хотіла свободи. Вона смертельно втомилася від власної неконтрольованої волі та хаосу, який вона несла в собі.

​У цю мить Лея зрозуміла: вона влипла, і це було бажанням її власної, хворої душі. Було запізно. Вона зрозуміла, що Рейн — це не просто лікар чи хижак, а якір, який вона шукала, щоб зупинити власне неконтрольоване падіння. Її темне, спотворене бажання підкоритися стало міцнішим за інстинкт самозбереження. Вона більше не могла вибратися з цієї пастки, тому що її клітка була тепер її найвищою нагородою.

З цим усвідомленням Лея повернулася до свого столу. Вона вже не відчувала страху перед Рейном, лише жахливу, фатальну невідворотність. Слова Сесилії тепер звучали не як попередження, а як інструкція до її нового життя.

​Його завдання було абсурдним: надішли мені сьогодні малюнок. Він хотів, щоб я переклала нашу небезпечну гру на мову символів. «Він хоче побачити мої страхи? Він її отримає — промайнуло в моїй голові з рішучою, холодною зухвалістю.

​Я знайшла в тумбочці аркуш паперу та олівці. Мої пальці були неспокійними. Я не думала про нього, я відчувала його — його контроль, його темну одержимість. Я відчувала, як охоче я підставляю йому свою шию.