Розділ 7. Терапія чи спокуса?

Я прокинулася не від будильника і не від сонячного світла, а від тихого, механічного клацання замка на дверях моєї палати. Цей звук, що щодня знаменував зміну чергування, був для мене нагадуванням: хтось завжди має ключ до моєї клітки. Ранок у клініці «Грейхолл» починався зі стерильної точності. Я підвелася, відчуваючи невагомість і незрозумілу гостроту почуттів. Першим ділом я підійшла до кута, де знала, що камера стежить. Це був мій новий ранішній ритуал — визнати, що я під прицілом.

​Я обережно розчесала волосся, одягла чисту лікарняну сорочку, яка вже не здавалася мені кліткою, а уніформою. Моя долоня повільно ковзнула по спині, і я сіла на ліжко. Місце, якого він торкався вночі, все ще палало, ніби він залишив там клеймо, випалене розпеченим залізом. Мій розум лихоманило, але не від паніки, а від бажання, яке змішалося з гріхом. Я не могла назвати це лікуванням. Це була посвята в його темний світ. І тепер я знала, мій порятунок був остаточно скасований.

​На сніданок я вийшла в спільну їдальню. Я намагалася поводитися як звичайний пацієнт, але внутрішня напруга від Рейна робила мене надто пильною.

​Серед цієї мовчазної рутинності я одразу помітила її.

​Сесилія. Вона сиділа сама за кутовим столиком, із світлим волоссям, туго заплетеним у коси. Вона не їла. Її обличчя було без емоцій, але в очах була та глибока, нездорова тиша, яку я бачила раніше.

​Цього разу вона не прошепотіла жодного слова, але її погляд був прикутий до мене, пронизуючи наскрізь. І тут її губи розтягнулися в тонкій, моторошній посмішці — та сама посмішка, надто широка, надто довга, неначе вона знала мою найглибшу таємницю.

​«Що з тобою сталося, Сесиліє? Що таке вона побачила тут, що перетворило її на цей зламаний, але свідомий жах? Чи її тихе божевілля було попередженням про те, що чекає на мене в грі Рейна?» — я відчула, як її погляд змішується з жаром від його вчорашнього дотику. Гра стала багатогранною.

​Тут, у дверях, з’явилася медсестра.

​— Міс Торн, доктор Рейн чекає на вас, — її голос був механічним і позбавленим емоцій.

Я підвела погляд. Сесилія все ще дивилася. Я дозволила собі ледь помітну, миттєву посмішку у відповідь на її моторошний, крижаний оскал, що пробирав до кісток. Я кивнула, ніби приймаючи її безмовний виклик.

​— Сесія, чи… щось інше? — мій голос був тихим, але наповненим викликом.

​— Це індивідуальна терапія, — повторила медсестра, поправляючи комір уніформи. — Будь ласка, не змушуйте доктора Рейна чекати.

​Я кивнула, піднімаючись. Я йшла не як пацієнтка, а як учениця, що вивчає слабкості свого наставника.

​У кабінеті він не сидів за столом. Він стояв біля вікна, і світло кидало його тінь прямо на мене, коли я сіла.

​— Ти знову тут, Леє, — його голос був тихим, але наповненим переможним знанням. — Я очікував більшого опору. Невже ти вже здалася мені?

​— Опір — це марна трата енергії, коли знаєш, що програєш, — відповіла я, граючи в його гру. — Ви домінуєте. Я підкорююся. Це очевидно. Але мені потрібна мета в цьому.

​— Мета? — він повільно рушив до мене.

​— Ви сказали, що лікуєте мене собою, — я дивилася на нього знизу вгору, не відводячи погляду. — Яку функцію я виконую? Я — лялька? Скульптура? Чи, можливо, інструмент для вашого каяття?

​Він зупинився прямо переді мною. Відстань була небезпечною, але контрольованою.

​— Ти провокуєш мій інстинкт контролю, Леє. — Його голос був глибокий, як таємниця. — Ти демонструєш вразливість, щоб я прийшов. Ти мене спокушаєш.

​Мене охопило гостре, пекуче задоволення. Моя гра вдалася.

​— А ви хіба ні? — мій голос став гострішим, ніж він очікував.

​— Що ти маєш на увазі?

​— Ви не лікуєте. Ви домінуєте. Ви торкаєтесь моїх шрамів, щоб позначити мене. Це ваша терапія? Чи це ви нарешті задовольняєте свою потребу у володінні?

​Він відкинувся на спинку крісла, і ця невелика затримка була моєю перемогою.

​— Я лікую тебе собою, Леє. Я використовую твою зламаність, щоб дати тобі непохитний якір. Твоє підкорення — це єдина терапія, яка працює тут. І так, цим я лікуюся і сам.

​— Це.. терапія? — запитала я, відчуваючи, як моє дихання завмирає. Я благала його торкатися мене ще.

​— Це спокуса, — він схилив голову, і його погляд став забороненим. — Ти спокушаєш мене своєю зламаністю, а я спокушаю тебе своєю владою. І щоб зробити це ефективно, ми повинні залишити психологічні кліше.

​Він сів на край столу, усуваючи останній бар'єр.

​— Більше не буде запитань про твою матір чи дитинство. Ми будемо працювати над реальністю. Твоє тіло — твоя зброя. Моя воля — твій щит.

​— Тобто... нові правила гри?

​— Нові правила, — підтвердив він, і його погляд ковзнув до моїх губ, а потім нижче. — І перше правило, твої провокації матимуть наслідки. Відчуй, як вони впливають на мене, і визнай свою роль.

​— Яку провокацію ви маєте на увазі? — я намагалася здатися невинною.

​— Твою відверту сорочку. Твій погляд, що вимагає володіння. Твоє бажання мого гніву. — Він нахилився до мого обличчя, його дихання торкнулося моєї шкіри. — Мій гнів — це паливо, Леє. І ти мене запалила.

​Раптом він схопив мене за підборіддя, його захоплення було твердим, але не грубим. Він змусив мене дивитися йому прямо у вічі.

​— Ти думаєш, це лікування? Ні. Це посвята. І ти вже не пацієнтка. Ти — моя абсолютна власність.

​Я відчула, як моє тіло затріпотіло. Страх і підкорення змішалися у солодкий, небезпечний коктейль, від якого паморочилося в голові.

​— Тоді покажіть, що означає бути вашою, — прошепотіла я, і це було остаточне запрошення.

​Рейн затримав погляд, у його очах спалахнув вогонь, який я шукала.

— Занадто швидко, моя лялько, — прошипів він, і його голос не терпів заперечень. — Покора вимагає терпіння. Ти вийдеш звідси не покараною, а з новим завданням. Надішли мені сьогодні малюнок. Твій розум говорить зі мною через образи, Леє. Я хочу бачити, що саме ти бачиш, коли думаєш про мене. Тільки не бреши. Я прочитаю кожен штрих.