Розділ 6. Її перша нічна паніка — і його втручання

Наступний день був найдовшим у моєму житті. Я знала наказ Еліаса: «Завтра ти вийдеш зі своєї палати сама. Порушиш заборону… Яку ціну ти готова заплатити за нашу наступну зустріч».

​Я не хотіла цього. Я повинна була цього не хотіти. Але після його фатальної клятви, після його виклику, моє тіло палало бажанням порушити правила.

​Я вийшла з палати в обідню годину, коли коридори були майже порожні. Новий, тонкий халат, який він надіслав, здавався не одягом, а нарядом для спокуси. Я йшла тихо, як тінь.

​— Десь тут має бути його кабінет, — прошепотіла я сама собі, розглядаючи номери палат. Я не заблукала — я шукала. Шукала свій вогонь.

​Я зайшла в глухий коридор, де світло було приглушене. Я була готова обернутися, але тут, біля важких дубових дверей, я відчула його запах — віскі, дорогий одеколон і холодний контроль.

​Він чекав.

​Еліас Рейн вийшов із-за дверей. Він не був здивований. Він був, як завжди, втіленням небезпечної елегантності.

​— Ти прийшла, — його слова були не запитанням, а затвердженням.

​— Ви наказали, — я кинула виклик, але мої щоки горіли.

 — Я дав тобі вибір порушити правила, Лейо. Ти знала, що входиш прямо до пащі вовка. Ти знала, що робиш це для мене. — він зробив крок, скорочуючи відстань між нами, і його погляд поглинув мене. — І ти його прийняла. Ти підтвердила, що готова платити ціну за нашу наступну зустріч.

​— Яку ціну? — моє дихання збилося.

​— Власну волю, Лейо, — він підійшов так близько, що я відчула жар його тіла. — Тобі потрібен контроль, а мені потрібна твоя покора. Це наш заборонений договір.

​Я дивилася на його губи, на його погляд. Я була як паралізована.

​— А я думала, ви тут, щоб мене лікувати.

​— Я лікую тебе.. собою, — його шепіт обпалив моє вухо. Він провів кінчиками пальців по моїй оголеній ключиці, де тонкий халат не прикривав шкіру. — І я дам тобі ліки. Пізніше. Тобі сподобається біль, який я дарую.

​Він відступив, а потім, як досвідчений хижак, посміхнувся.

​— Повертайся до палати, моя лялько. Бо сьогоднішня ніч буде довгою.

​Я пішла, ледь стримуючи біг. Його дотик був короткий, але це був справжній вибух. Я відчула, що зробила крок, з якого немає порятунку.

Ніч була густою, мов дим, що заповнює легені. Я не могла заснути. Напруга, створена нашою зустріччю в коридорі, була нестерпною.

​Повітря в палаті стало важким, занадто тісним. Кожен подих рвався з моїх грудей судомою. У моїх снах відбився наш денний діалог, змішаний із минулим жахом, але тепер Еліас стояв у центрі мого кошмару, захищаючи мене від моєї ж пам'яті.

​Паніка наростала, але цього разу вона була гіркою, як отрута, і холодною, як лезо. Це був той самий первісний страх, що змусив мене сюди прийти.

Вона обхопила себе руками, щоб зупинити наростаючу паніку.

— Заспокойся… заспокойся… — шепотіла, — все гаразд… нічого не трапиться…

Але в її очах жили всі ті ночі, коли вона справді не могла втекти.

Це був підвал. Запах плісняви й старого вина. Його руки — немов сталеві лещата. Він стискав її щелепу, змушуючи дивитись у порожні, злі очі.

«Ти будеш моєю, Леє. Ніхто не врятує твою красу від мене. Ти належиш мені».

Вона тоді знала: єдиний вихід — бігти або сховатися там, де її ніхто не знайде. Навіть вона сама.

​​Я схопилася з ліжка, впала на коліна, обхопивши себе руками. Я втекла. Я сховалася тут, щоб відчути безпеку. 

Але тепер я усвідомила справжній жах: я втекла від першого монстра — того, що жадав мого тіла і мого падіння, лише щоб добровільно здатися Рейну, монстру, який вимагав забрати мою волю і мою душу.

Панічна атака накрила мене, мов крижана хвиля. Я задихалася, відчуваючи, як повітря стає густим і нерухомим. Мені здавалося, що стіни тиснуть, а його присутність, відчутна навіть крізь товсті двері, була єдиною реальністю. Я потребувала якоря. Я потребувала підтримки. Я потребувала його.

І він прийшов.

Тихо.

Без стуку.

Без слів.

Наче відчув, що я зламалась.

Він увійшов до моєї палати. Його чорна сорочка, його влада — усе це було обіцянкою безпеки.

— Лейо… — його голос був глибоким, хрипким, нестерпно спокійним. — Дихай. Просто дихай.

Я підвела очі. Вони були заплакані й дикі, але відбивали не лише жах, а й небезпечне очікування. Я стояла на межі болю і капітуляції.

— Я... — вона вловила його силует, як опору, — Я не можу… задихаюсь… я…

Він підійшов ближче. І, не питаючи дозволу, став на коліна переді мною. Це був жест не покірності, а тотального володіння.

Його рука повільно торкнулась її спини. Тепло пробігло шкірою. М'яко. Впевнено. Його дотик не лякав її — він давав спокій.

— Я тут. — Шепіт. У вухо. — Дихай зі мною. Вдих. Видих. Я тебе тримаю.

Моє тіло тремтіло, але подих вирівнювався, підлаштовуючись під його дихання.

— Чому ти… прийшов? — запитала хрипло.

— Ти забула, Лейо. Я завжди все бачу. — Він провів пальцями вздовж її хребта — від шиї вниз. — Твій страх мій індикатор. Я не дозволю тобі згоріти самій.

— Але ти ж і є вогонь.

Він усміхнувся. Темно. Повільно.

— Так. Але якщо горіти — то разом.

Її дихання стало важчим, але не від страху. Вона не помітила, як опинилась ближче до нього, як її сорочка сповзла з плеча, оголивши шкіру.

Його рука залишалася абсолютно твердою. Моє ж тіло тремтіло, як струна, натягнута до межі.

​Він ковзнув долонею вздовж хребта вдруге — тепер нестерпно повільно, навмисно. Кожен нерв у моєму тілі вибухав, перетворюючи чистий страх на пекуче, заборонене бажання.

— Не роби так, — прошепотіла вона, стискаючи кулаки. — Я не знаю, як правильно реагувати.

— Тобі не потрібно знати. Тобі потрібно відчувати.

Її спина вигнулась, як у кішки, коли він нахилився до її вуха. Його подих торкнувся її шкіри. Вона закусила губу, аби не видати стогін.