Розділ 5. Твоя кімната — твоя клітка

Лея сиділа на ліжку, втупившись у стелю. У повітрі стояла тиша, надто густа для медичного закладу. Ніби хтось вимкнув навіть звуки думок. Лише дивна сверблячка під шкірою, немов шосте чуття, що ось-ось щось станеться. 

Після зустрічі в зимовому саду, після того дотику через скло, коли його тепло пробилося крізь фізичну перешкоду, щось усередині мене змінилося. Його слова — «Ти — буря, яка ховається під льодом» — не давали мені спокою.

​Я знала, що він має рацію. Моя тиша була не миром, а крихким льодом, що готовий тріснути.

Вранці, коли медсестра принесла піднос із сніданком, її голос пролунав несподівано голосно у цій порожнечі.

​— Ви знаєте, міс Лея, — промовила медсестра, ставлячи перед нею піднос, — вам би частіше виходити в коридор. Інші пацієнти...

​— Я прийшла сюди не заводити друзів, — відрізала вона без емоцій. — Я прийшла сюди... сховатись.

​— Від чого?

​Лея підняла на неї очі. Холодні. Порожні. Але в середині вже пульсувало щось інше.

​— Від себе.

​Медсестра лише зітхнула і мовчки вийшла.

І тоді вона помітила.

Маленька чорна точка у верхньому кутку стелі. Скляне око. Безжальне. Спокійне. Камера.

Серце застукало швидше. Вона схопилася, підійшла ближче. Так. Це справді камера. Обернена прямо на її ліжко.

Подих став коротшим. Пульс — гучнішим. Щось у грудях стислося.

— Він… спостерігає, — прошепотіла вона.

Стіни, звісно, не відповіли. Але камера не зрушила з місця. Як і завжди.

Вночі вона не спала.

Спершу лежала на боці, накривши голову ковдрою. Потім — сіла в ліжку, дивлячись у ту саму точку. Камера не блимала. Не рухалася. Але її присутність відчувалася всім тілом.

Хтось за нею стежить. Постійно. Без сну.

Вранці, коли медсестра принесла ліки, Лея різко запитала:

— Камери у палатах — це частина терапії?

Медсестра кліпнула, затримавши погляд.

— Це... для безпеки.

— Їх не було. І раптом з’явилися. Цікаво, чия саме безпека вас турбує?

Медсестра не відповіла. Лише поспішила вийти.

Уже третю ніч поспіль Лея не змикала очей. Вона вирішила створити образ, який, можливо, хтось по той бік екрана уважно розглядав.

Сьогодні вона вийшла з душу лише в довгій футболці. Змокле волосся спадало на плечі, і вона повільно витирала його, стоячи обличчям до камери. Тиша, оголеність і гра.

— Тобі подобається дивитись, правда? — прошепотіла вона, стоячи біля вікна. — Тоді дивись.

Вона нахилилась, підіймаючи книгу з підлоги, зовсім не поспішаючи. Невинність у кожному русі — або ретельно зрежисований спектакль. Для нього.

​Еліас

​(В іншій частині клініки, у закритій кімнаті)

​Він сидів, не кліпаючи. Монітор перед ним мерехтів її тілом, рухами, поглядами, які були ніби звернені прямо до нього.

​— Маленька провокаторка, — його голос був тихим, але в ньому бриніла усмішка.

​Він натиснув кнопку. Камера трохи наблизила зображення.

​Він натиснув кнопку виклику медсестри:

​— Принесіть міс Леї новий комплект білизни. І новий халат. Нехай буде трохи... тонший.

— Але... містер Рейн...

— Це прохання пацієнтки, — збрехав він. — Їй незручно в нинішньому.

Після обіду медсестра повернулася. В руках вона тримала згорток.

​— Доктор Рейн передав. Новий комплект білизни і халат. Сказав, вам незручно у старому.

​Лея підняла брову. Це був тонкий, але очевидний жест: Я бачив твою гру, і я граю у відповідь. Вона розгорнула халат. Тканина була тонка, майже прозора на світлі. Це був не медичний одяг — це був виклик.

​Я відчула, як її щоки заливає рум’янець. Від гніву? Чи від забороненого задоволення?

​Цієї ночі вона знову сиділа на ліжку.

​Цього разу — розстебнутий тонкий халат. Світло приглушене. Камера миготіла червоним.

​— Ти дивишся? — прошепотіла вона.

​— Слухаєш мої думки?

​Вона провела пальцем по губах. А потім — повільно, майже нечутно — додала, дивлячись прямо в об’єктив:

​— Тоді слухай уважно.

​— Я знаю, що ти тут головний. Що можеш зробити зі мною все.

​— Але якщо хочеш, щоб я зламалася — тобі доведеться лізти в мою голову. Глибоко..

​— Питання тільки: чи вистачить тобі сміливості, монстре?

​Наступного ранку він зайшов до її палати. Без попередження. У звичному строгому костюмі. Вона — у білій лікарняній сорочці, з неслухняними пасмами волосся. Лея сиділа на підвіконні, засунувши руки в рукави, і дивилася просто на нього.

​— А ти вмієш змусити з’явитись, — сказав він.

​— Я нічого не робила, — її невинний тон був занадто легкий.

​— Саме це й небезпечно, — він зробив крок ближче. — Ти… тиха. Але не покірна.

​Вона підвелася.

​— Я просто існую.

— А ти знаєш, що спостереження — це частина підготовки до дресирування?

​В її очах промайнув.. чи то страх, чи то зацікавлення.

​— Я не тварина.

— Але перебуваєш у клітці.

— Це твоя клітка, Рейне.

— Ні, Лейо. Це твоя. І ти вже почала в ній грати.

​Він рушив до дверей, не чекаючи на відповідь. Але його рука застигла на ручці. Я знала, що він ще не закінчив.

​— І ще одне, — його голос став нижчим, майже шепотом, що порізав тишу. — Завтра ти вийдеш зі своєї палати сама. Порушиш заборону. Зробиш вигляд, ніби заблукала. Я хочу побачити, як ти шукаєш мене, Лейо. Яку ціну ти готова заплатити за нашу наступну зустріч.

​— А якщо не захочу? — моє запитання було швидким і різким, хоча я вже відчувала внутрішній трепет.

​Він обернувся, і в його очах не було сумніву. Лише абсолютна впевненість.

​— Ти вже хочеш, Лейо. Просто ще не зізналася собі в тому, наскільки тобі потрібен мій дотик.

​Двері зачинились із тихим, остаточним клацанням, залишаючи мене на самоті з його наказом і моїм небезпечним бажанням його виконати.

​На ліжку лежала нова записка. Без підпису. Написана чорним маркером на клінічному бланку.