Розділ 4. Дотик через скло

Сніг лежав на гілках мовчки, немов давні обіцянки, які ніхто не наважується виконати.
Зимовий сад при клініці здавався одночасно мертвим і прекрасним: крижане світло пробивалося крізь скляний купол, переливаючись на білих гілках і замерзлих листках, мов скляні крихти.
Внутрішня тиша саду була гнітючою і спокійною водночас — такою, що відлунювала у грудях і змушувала серце битися повільніше.
Як вона.

Тут, серед замерзлих рослин і кристалічних променів, Лея відчувала себе одночасно частиною цього світу і повністю відокремленою від нього.
Мовчання саду проникало крізь шкіру, крізь думки, і здавалося, що навіть час забув про це місце, залишивши його у крихкому замороженому стані.

Лея сиділа біля вікна, дивлячись, як тане іній на пальмах за склом. Її пальці малювали на запітнілому вікні кола. Вона не знала, чому прийшла сюди ховалася від себе, чи… чекала чогось.

— Ти любиш самотність, чи боїшся її? — пролунало з-за спини.

Вона здригнулася, хоча голос був знайомим.

Рейн стояв трохи осторонь. Його обличчя було сховане в тіні, яку відкидало холодне світло зверху, і ця гра світла робила його погляд ще більш неприступним і загадковим. 

Він не посміхався. Просто спостерігав.

— Я не чекаю компанії, — тихо мовила вона.

— А я не питав, — відповів він, повільно наближаючись.

Кілька секунд — мовчання. Її подих залишав слід на склі. Його ні. Йому було холодно по-іншому.

— Тут тихо. — Вона провела пальцем по вікну. — Ця тиша кричить голосніше за будь-які крики.

Він зупинився навпроти неї. Їх розділяло лише тонке скло, вмонтоване в рукавичний прохід між зонами — фізичний бар’єр клініки, що мав тримати пацієнтів на відстані. Але саме через нього вона бачила, як його рука піднімається й торкається скла.

— Торкнись, — прошепотів він.

Лея вагалася. Але її пальці піднімаються, і торкаються з іншого боку обережно, кволо, ніби він міг спопелити дотиком. Скло холодне, але тепло його шкіри все одно пробивалося крізь перешкоду. Її долоня дрібно тремтіла.

— Ти надто тиха, Лейо. Мене це насторожує, — мовив він, не відводячи очей.

— Тиша — це все, що в мене лишилось, — відповіла вона.

— Ні. Ти — це не тиша. Ти — буря, яка ховається під льодом.

Вона хотіла щось сказати, але не могла. Її рот знову став ніби зашитим, як у тієї ляльки зі сну.

— Я відчуваю, коли люди на межі, — сказав він майже пошепки. — Ти на межі. І я хочу знати, що тебе туди привело.

Вона прибрала руку. Він не ворухнувся.

— Може, ти і є моя межа, — прошепотіла Лея і розвернулась.

Лея зупинилася в коридорі. Стіна, об яку вона сперлася, була холодною, але не настільки, як її думки. Її дихання було рване, ніби вона щойно бігла хоча просто стояла. Чому його голос має такий ефект? Чому цей чоловік відмикає замки, які вона роками будувала навколо себе?

— Не тікаєш, а ховаєшся? — його голос наздогнав її, хоч кроків не було чути.

Вона озирнулась, він стояв за склом. Від нього все ще йшло відчуття сили. Він не підвищував голосу, але кожне слово різало по нервах.

— У клініці немає куди бігти, — стиха мовила вона.

— Помиляєшся. Усе життя, це втеча. Просто в різні боки. — Він нахилився ближче до скла. — І ти все ще не сказала мені правду.

Вона мовчала. В його очах — нетерпіння. Не агресивне. Ні, ні.. Наполегливе. Хижацьке.

— Ти пам’ятаєш, що я просив? Одну правду. Не все. Лише щось справжнє.

— А якщо моя правда тебе розчарує? — спитала вона, не зводячи з його очей.

— Я не боюся твого бруду, Лейо. Бо я сам — із нього.

Вона ковтнула повітря, мов ковтала воду після довгої спраги. І все одно цього було мало.

— Тоді слухай, — прошепотіла. — Я не завжди мовчала. Колись я кричала. Від болю. Від гніву. Від безсилля. І саме за це мене сюди й привезли. Мовчати було… легше.

Він не зреагував. Жодного здивування. Лише став глибше дихати.

— А ти, Рейне?.. Що ти ховаєш за своїми діагнозами?

Вперше він затримав погляд. Не мовчки, не холодно, а так, наче вона доторкнулася до чогось, що не мала права торкатися.

— Я не ховаю. Я… дозую, — його голос став хрипким, як шепіт пораненого звіра. — Себе. Інших. Реальність.

— Значить, ми обидва — фальшиві?

— Ні. Ми.. небезпечні.

Вона знову підійшла ближче до скла. Цього разу не торкнулася, в просто дивилась.

— Знаєш, чим небезпечні дзеркала?

— Вони показують правду, яку ми боїмося побачити?

— Ні. Вони показують її… занадто чітко, — прошепотіла вона. — І я не впевнена, що хочу бачити себе в твоїх очах.

Він усміхнувся. Вперше майже щиро.

— Але все одно дивишся.

Мовчання стало ще важчим. Вона відступила на крок. Його погляд ковзнув по її зап’ястях. Ледь помітні рубці. Старі. Немов хтось колись хотів вирізати з неї біль.. Або саме життя.

— Не жалій мене, — її голос зірвався, але вона примусила його звучати твердо.

Еліас підняв очі, і тінь посмішки торкнулася його вуст.

— Я не жалію. Я… вивчаю тебе. Кожен шрам, це історія, яку ти приховуєш.

Її серце стиснулося, пальці мимоволі стиснулися в кулаки.

— Це ще гірше, — прошепотіла Лея, і відвернулася, щоб він не побачив, як щось ламається всередині неї.

Вона пішла першою, швидко, мов рятуючись.
А він залишився позаду, нерухомий, торкаючись кінчиками пальців холодного скла там, де ще мить тому була вона..  Лея.