Розділ 3. Дозовані таблетки, заборонені думки

Тиша клініки була дивною. Вона не просто глушила звуки, вона вгризалася в шкіру, ніби колючий туман, від якого не втекти. Білий, до нудоти стерильний коридор світився холодним світлом ламп, що миготіли, мов очі, які ніколи не кліпають. Постійно наглядають. Постійно стежать.

Я сиділа на ліжку, стискаючи в долонях таблетку. Ще одна крапля у нескінченну рутину, що мала б зцілити, але насправді тримала у пастці. Кожна пігулка — мов тихе зізнання, що я ще не вільна. Що я ще належу цьому місцю.

Клініка мала свій ритм, холодний і механічний, як серцебиття машини. Пробудження — о сьомій. Медсестри, мов привиди в білому, роздають медикаменти без зайвих слів. Сніданок — мов ритуал виживання, після якого нас усіх розводять на «групову терапію» чи індивідуальні сеанси, де ти сидиш навпроти лікаря, і він хоче дістати з тебе більше, ніж ти хочеш віддати.

Після обіду — час на прогулянку, але тільки під наглядом. Хтось малює. Хтось мовчки дивиться у стіну. Є ті, хто зривається, їх відводять — і більше ти їх не бачиш. Тут усе відбувається тихо. Без криків. Без зайвих слів. Лише погляди. І тиша.

Серед цієї мовчазної рутинності я помітила її.

Сесілія.

Вона з’явилася раптово, мов тінь, і так само мовчки влилася в розпорядок. На перший погляд — звичайна. Худа, світле волосся постійно заплетене у дві тугі косички, обличчя без емоцій. Але в очах — щось не те. Темрява. Тиша в ній була не захистом, а зброєю. Коли вона проходила повз, здавалось, ніби повітря холоне. І коли наші погляди зустрілися вперше — я відчула це на собі. Її посмішка була… надто широка. Надто довга. Неначе вона знала щось, чого не мала б знати.

— Ти теж чуєш їх? — прошепотіла вона мені якось у коридорі, коли ми перетинались після вечері. — Вони шепочуть. Особливо вночі.

Я не відповіла. Просто пройшла повз. Але після того вона почала з’являтися все частіше — мов привид, який знаходить свою жертву. І водночас… у ній було щось знайоме. Щось розбите.

Але навіть вона не викликала в мені такого напруження, як він.

Еліас Рейн.

Його ім’я не звучало вголос воно дихало в мені.

Його відчуваєш, коли по шкірі проходить хвиля холоду… і ти не впевнена, чи то страх, чи збудження.

Він тримав мене, навіть коли не торкався.
Навіть коли мовчав, він був голосом у моїй голові.
Постійним. Нав’язливим.
Солодко-небезпечним.

Коридори клініки, якими я поверталась у палату, здавались довшими, ніж зазвичай. Лампочки тьмяно блимали над головою, час від часу видаючи короткий електричний стогін.

Тут навіть тиша мала звук і він був тривожний.
Мої босі ступні ледь торкались підлоги, але кожен крок здавався надто гучним.
І я відчувала мене хтось чує. Можливо, він.

Двері моєї палати заскрипіли.
Я увійшла й одразу відчула, як щось стискає легені.

Холодна кімната зустріла мене глухою порожнечею.
Білі стіни, що ніби кричали беззвучно.
Вузьке ліжко, застелене ковдрою кольору лікарняної стерильності.
Металева тумбочка з пластиковою склянкою води та жменею пігулок, які я сьогодні знову не випила.
Стара батарея під вікном, що сичала, мов хтось розлючений зсередини.
І вузьке вікно з гратами, яке дозволяло бачити небо, але не дає забути, що ти всередині.

Я сіла на край ліжка, згорбившись, як школярка після покарання.
Все ще тремтіла. Але не від холоду. І не від пігулок, які не діяли.

Я тремтіла від нього.
Від того, що він залишив у мені.

Це вже не було просто цікавістю. Не страхом.
Це було щось інше глибше.
Він був моїм тригером. Моєю залежністю. Моєю небезпекою.

Я подумала:

«Як легко стати чиєюсь іграшкою, коли давно вже перестала відчувати себе живою.»

Він — мій монстр.
А я — та, що дозволила себе приручити.

Це був початок.
Початок тонкої, тривожної гри між пацієнткою і тим, хто знав, на які кнопки натискати.
Початок крихкого, отруйного зв’язку між лялькою…
і тим, хто знав, як розплутати її шви.

Вона сиділа на ліжко, втупившись у темряву. Але тиша не була порожньою.
Тиша була ним.

Слова Еліаса повзали під шкірою, мов голки:

"Розкажи мені правду. Твою правду."
Але як сказати щось, якщо вона більше не знала, яка з версій себе справжня?

Коли вона нарешті заснула. Він з’явився у її сні вперше. 

Вона побачила себе маленькою. Брудна підлога. Лялька в руках. Рот у неї був зашитий чорними нитками. І там, був він. Еліас.
Він стояв у темряві, не рухаючись. Просто дивився.
Погляд, що змушував серце стискатися, а стегна тремтіти.
Цей сон був не про страх.
Цей сон був про володіння.

Його рука не торкалася її, але вона відчувала дотик на шиї. Гарячий. Власницький.
Він не казав ні слова, але вона чула гарячий подих біля вуха.

Її дихання ставало уривчастим, губи стискалися від напруги. У грудях щось виривалося назовні, бажання, сором, трепетна паніка.
Сон занадто реальний.
Занадто багато відчуттів.

І потім.. різкий поштовх.

Вона прокинулася.

Повітря було важким. Піт стікав вздовж хребта. Але не це змусило її серце калатати.

Вона відчула...

Погляд на собі..

Невидимий, але невідворотний.
Наче хтось стояв у темряві за спиною, мовчки вдивляючись у кожну вигнуту лінію її тіла під тонкою тканиною нічної сорочки.

Мурашки пробігли плечима, огортаючи її до самої шкіри.
Її тіло напружилося. Дихання завмерло.
Вона знала.

Це він.
Її пальці повільно ковзнули по ковдрі, мов шукаючи опори в реальності, яка раптом стала крихкою, майже вигаданою. Серце билося в такт мовчанню.
Вона не рухалась. Лише слухала.

І почула.

Ледь чутне клацання, мов хтось ненароком торкнувся дверної ручки. Потім шелест тканини.
Наче подих.
Наче крок.

Лея різко обернулась. Порожньо.
Темрява в кімнаті була непроникною, але щось у повітрі змінилось. Запах.

Легкий, гіркуватий, чоловічий. Дорогий парфум, знайомий до болю.
Еліас.