Розділ 1. Підписати тишу

Коли двері зачинилися за нею, світ зовні зник.
Лея стояла на порозі нового виміру, де звук здавався забороненим, а повітря стерильним, наче мертве.

Білий.
Усе навколо було білим: стіни, підлога, ліхтарі, халати, обличчя персоналу. Навіть голоси тут звучали приглушено, як у сні.
Ніби тиша мала владу більшу, ніж лікарі.

Вона тримала свої речі в маленькій тканинній сумці: блокнот, ручка, старий скетчбук.
Жодних телефонів, дзеркал, парфумів.
Її “Я” залишилося за тими дверима.

— Сюди, міс Торн, — сказала медсестра й повела її довгим коридором.

Кожен крок луною відбивався в голові, мов удари серця, що не хотіли замовкати.
Це правильно. Я маю бути тут. Я хотіла цього.

Вони зупинилися перед дверима з табличкою:
“Особистий прийом — Доктор Еліас Рейн”

Серце стукнуло сильніше.
Вперше вона почула себе всередині тіла.

Медсестра постукала і не дочекавшись відповіді відчинила.

— Пацієнтка Лея Торн. Перша зустріч.
— Залиште, — пролунав глибокий чоловічий голос зсередини.

Її штовхнули вперед.
Двері за спиною зачинилися. Глухо.

Кабінет був зовсім не схожий на лікарський.
М’яке темне світло, старовинні дерев’яні меблі, свічка на столі, темно-синій плед на кріслі.

А за столом — він.

Його очі зустріли її.
Холодні.
Вивчаючі.
Без жодного натяку на доброзичливість.
Тільки інтерес. Темний, нав’язливий інтерес.

— Сідай, — коротко мовив він.

Вона сіла. Занадто тихо. Занадто правильно.

— Лея Торн. Добровільна госпіталізація. Причина: “бажання втекти від тригерів ззовні та зупинити панічні атаки”.

Він не запитував. Він цитував її заяву. І робив це майже з насмішкою.

— Ти думаєш, що цей дім стане порятунком?

Вона мовчала. Не хотіла говорити. Але не могла не дивитися на нього.
Цей чоловік не був лікарем. Він був чимось більшим. І значно темнішим.

— Люди не тікають у психіатричні клініки, Лейо. Вони тікають від себе. І все одно завжди знаходять себе в дзеркалі.
А в цьому домі дзеркала — тільки в моєму кабінеті.

Він нахилився вперед.

— Поглянь на мене.
— …...
— Ти вже бачиш свого монстра?

Її подих збився. Вона зустріла його погляд.
І відчула: він уже в ній. Уже обмотав її думки.
Як нитки — навколо ляльки.

— Ні, — прошепотіла вона.

Він усміхнувся.
Трохи. Жахливо.

— Ще ні, моя лялько.

Його голос був оксамитовим, але різав, як лезо.

— Твоя тиша…

— Що з нею? — перебила вона раптово, сама злякавшись свого голосу.
Він підняв брову. Пауза.
І усмішка. Повільна, хижа.

— Вона гучніша, ніж слова інших. Вона звучить, як крик, просто глибше.

— Вам подобається слухати тишу? — відрубала вона.

— Особливо таку, — сказав він майже ніжно. — Тиша людей, які роблять вигляд, що не бояться.

Вона хотіла відвернутися, але не змогла. Його погляд тримав її міцніше, ніж кайдани.

— У тебе був вибір. Ти підписала сама. Зайшла сюди з власної волі.

— Бо це краще, ніж… — вона зупинилася.

— …ніж минуле, яке тебе переслідує ночами? — закінчив він.

Її зіниці звузилися.
Він бачив її наскрізь.
Але вона відчула… не лише страх.
Тривожне тепло зосередилося десь у животі.

— Ти думаєш, що сюди приходять, щоб лікуватись.

— А не для цього? — прошепотіла вона.

— Щоб втратити себе повністю. І знайти когось нового. Того, кого їм дадуть.

— І хто це дає? — її голос тремтів.

— Я, Лейо. Ти ж знала, куди йшла.

Він встав зі свого місця. Повільно.
Його ріст, присутність — все здавалося загрозливим, як буря перед вибухом.
Він обійшов стіл і зупинився за її спиною. Вона відчула тепло його тіла, хоч він не торкався.

— Чому не тікаєш?

Її подих обірвався.

— Бо боюся, що якщо встану — не втечу. А впаду.

Він схилився до її вуха. Його голос був настільки тихим, що зливався з її диханням:

— То впади, Лейо. Але тільки в правильному напрямку.

Вона підняла очі і вперше побачила у віддзеркаленні кабінету не тільки себе.
А його за спиною.
І в ньому — темряву, що не хотіла знищити.
Вона хотіла… привласнити.

Ніч у клініці була занадто тиха, щоб бути живою.
Лея лежала на вузькому ліжку, загорнута в ковдру, яка пахла лікарнею.
Її очі не могли закритися. Її думки не могли мовчати.

«Його голос. Його погляд. Його дихання біля мого вуха. Що це було? Контроль? Психологічна маніпуляція?
Чи… щось інше?»

Вона ворушила пальцями, ніби намагаючись вивільнити з тіла те, що залишив після себе він.
Її шкіра горіла в місцях, яких він навіть не торкався.

А тим часом, в іншій частині будівлі,
він сидів у темному кабінеті, спираючись ліктями на стіл, і дивився на монітор.

Її кімната. Її тіло. Її тиша.

— Порушена вже в перший день, — прошепотів він сам до себе.

На екрані — вона перевернулася на бік, закусила губу.
Він уважно стежив, як її пальці торкнулися шиї — того місця, де він був так близько.

Він відкинувся в кріслі, повільно провівши рукою по обличчю.

Його нова лялька.

Але ця — не така, як інші.
Вона не зламалась відразу.
І саме тому… вона буде зламана глибше.