Львівська мить

Її очі. Ти дивишся в її очі. Які ж вони глибокі. Космос мертвий, а її очі безмежні. Тьмяна жарівка на кухні відбивається в зіницях, що робить очі навпроти тебе ще прекраснішими. Ти купаєшся в них. Вони теплі і вологі. Тобі зовсім не хочеться виходити на берег. Ніколи. Ти б залишився в них назавжди, не зважаючи на те, що тривале купання може призвести до збабчування шкіри. Та кого лякають оті зморшки.

Її очі. Ти дивишся в її очі. Цієї миті ти розумієш, що на Світі немає нікого і нічого. Мимоволі уявляєш, буцім-то планету вражає безжальний, суперсмертельний вірус і залишаєтесь тільки ви удвох. Яким чином так сталося — не важливо. Можливо ваше кохання виробило антидот?

Ну, гаразд, не смертельний вірус. Це надто жорстоко і, до того ж, не надійно. Людство не один і не два рази виживало після найстрахітливіших епідемій і з кожним разом ставало все міцнішим в плані імунітету. Нехай це будуть інопланетяни. Вони прилітають щоб забрати людство в далекі, незвідані світи. (Уявлення не маю навіщо це їм здалося. Такі, от альтруїстичні інопланетяни). А нас забувають. Нехай 8 мільярдів людей живуть, але на інших планетах. Головне, що результат той же — ви лишаєтесь удвох...

...А ще ваш погляд. Ви мовчатимете отак все життя, боячись порушити тишу. Боячись вбити почуття словами, забруднити їхню чистоту звуками. Вам і не потрібно розмовляти словами, коли спілкуються ваші душі. Скільки там, душа важить? 14 грамів? От нічим зайнятись “британським учоним”. Мова — найбезглуздіший винахід людства, після електронних сигарет, виборів і шоу “танці з зірками”.

–       А пам'ятаєш наше перше побачення? - кажеш ти, не розтуляючи рота.

–       Пам'ятаю. - відповідає вона зімкненими вустами і замовкає. При цьому кутики її чуттєвих вуст, ледь помітно здіймаються. В очах з'являється мерехтіння.

Ти тоді прийшов з легкою неголеністю і хрестоматійним букетиком в стилі “пробач, але всі гроші я залишив колишній”. А вона була сімнадцятирічною щебетухою з довжелезними косами до литок, шилом в дупці та бісиками в очах. Останній день літа тепло шепотів на вушка усілякі приємності. Навіть, завжди похмурий, Данило Галицький разом зі своїм конем, посміхався вам, косо мружачись серпневому променю.

Це відбулося, страшно уявити, дев'ять років тому, але ти пам'ятаєш, наче було вчора. І вона пам'ятає. Пам'ять відбивається в її очах.

Наївне дівча думало, що тобі років дев'ятнадцять і ти змушений був показати паспорт, у якому чітко написано, що ти народився у 1984 році, тобто тобі вже (АЖ!) 24. Ти вже з біса зрілий хлоп. Ви тоді сміялися з цього, а відвідувачі літературного кафе на площі Ринок оглядалися на симпатичну, але не зовсім адекватну пару.

Ввечері ти цнотливо провів її на маршрутку. Одразу ж, першого дня, врятував їй життя. Вона йшла, щебетала тобі всілякі нісенітниці і зовсім не дивилася на дорогу. Як же ти її смикнув за руку. Маршрутка пролетіла в кількох сантиметрах. Прощаючись, вона цьомнула тебе в щоку, але в погляді читалося тваринна жага встромити свого язика прямо у твою трахею.

Її очі. Ти дивишся в її очі. Твої вени напнулися і пульсують руйнівною силою. Ти розумієш, що її очі дають тобі енергію щоб творити, щоб жити. Руки, плечі, спина — всі м'язи готові до перевертання Світу в напрямку її погляду.

А потім цілих півроку ви ходили наче сомнамбули, тримаючись за ручки. Ви ніби зустрічалися, а ніби й ні. Ти бачив, що дівча до нестями закохане в тебе. Але тобі, чомусь, було її шкода. Хіба ти мав право псувати цю милу і наївну щебетуху? Ти боявся її займати. А тоді прийшов квітень.

Вона увірвалася у цей божевільний квітень із припаленими цигаркою кісточками на кулачках і твердою впевненістю розірвати з тобою стосунки, що, здавалося, зайшли у глухий кут.

От, тоді то ти й закохався. По-справжньому закохався у свою дівчину, сидячи на лавочці перед Ляльковим Театром. Більше того — ти її тоді вперше зрозумів. Звісно, вісімнадцятирічні дівчатка просто так цигарками рук не припалюють. Ви обоє порозумілися, розмовляючи на зовсім нейтральну тему:

–       Добре, що сьогодні пар немає. (Нам потрібно розійтися)

–       Ага, в нас теж. (Чому?)

–       І погода яка. (Ти не рішучий. Мені здається, що я тебе зовсім не цікавлю)

–       То вже потепління йде. В інтернеті прочитав. (Ти помиляєшся. Ти мені дуже подобаєшся і, мені здається, що я тебе люблю).

Наші обидва діалоги замовкли. Погляди застигли один навпроти одного. Білки її очей наповнилися вологою і, у цвіту дерев, набули руйнівної краси. Маленькі, майже дитячі кулачки, судомно стискалися так, що червоні цятки опіків переливалися білим.

–       Доведи. - сказала вона вголос.

Дивно, невже останню фразу я сказав не просебе, а ротом? Це стало для мене несподіванкою, яку можна порівняти хіба що з неочікуваним “кросом” в Сонячне Сплетіння. І я важко видихнув:

–       Що? - буцім то від цього “Що” щось могло залежати. Вже ні.