Розділ 1. Смерть — це лише початок

Квартира Еліс пахла озоном і вистиглою кавою. Це був запах стерильності, притаманний людям, які проводять більше часу в мережевих протоколах, ніж у реальному світі. За вікном 2034 рік розгортав панораму нічного міста: неонові вивіски корпорації «Aeterna» пульсували м’яким блакитним світлом, відбиваючись у скляних стінах хмарочосів. Кожна така вивіска обіцяла одне й те саме: «Кохання не має терміну придатності. Поверніть тих, кого втратили».

​Еліс відкинулася на спинку крісла, знімаючи тактильні рукавички. Її пальці тремтіли. На моніторі завмерла модель номер 742 — літня жінка з лагідними очима. Це була пані Ковальскі, вірніше, те, що від неї залишилося після обробки алгоритмами.

​Робота «архітектора пам’яті» була схожа на роботу реставратора старовинних полотен, тільки замість фарб Еліс використовувала цифрові сліди. Пости у Facebook (який тепер став архівом для мертвих), старі голосові повідомлення, історія пошуку в Google, навіть патерни серцебиття, зафіксовані смарт-годинником у момент радості чи страху.

​— Система, рівень відповідності? — тихо запитала Еліс.

​— 98,4%, — відповів безликий голос штучного інтелекту офісу. — Поведінковий профіль завершено. Об’єкт готовий до первинної ініціалізації.

​Еліс зітхнула. 98,4% — це був ідеал. Решта 1,6% — це та сама іскра, яку неможливо оцифрувати. Те, що робило людину людиною, а не просто дуже складним передбачуваним алгоритмом. Але клієнти зазвичай не помічали цієї різниці. Вони хотіли обману. Вони прагнули вірити, що цифрова лялька, яка цитує їхні спільні жарти, і є тією самою особистістю.

​Вона натиснула «Зберегти» і закрила файл.

​Квартира Еліс була дивною для тридцятирічної жінки з великою зарплатою. Тут не було фотографій у рамках. Не було пам’ятних сувенірів з подорожей. Стіни були голими, а меблі — функціональними та холодними. Це був простір, де заборонено було згадувати про Марка.

​Два роки минуло з тієї ночі, коли його «Тесла» вилетіла з мосту. Два роки, відколи вона видалила всі їхні спільні фото зі своїх хмарних сховищ, намагаючись дотриматися власного правила: «Цифра не має права володіти твоїм горем».

​Вона підійшла до вікна. Внизу, по магістралях, безшумно ковзали безпілотні авто. Еліс знала, що кожне з них передає гігабайти даних у центральний вузол «Aeterna». Компанія знала про мешканців міста все: що вони їдять, як сплять і кого оплакують. Саме це зробило «Aeterna» найбагатшою структурою у світі. Вони монополізували смерть.

​Раптом на її персональний термінал прийшло сповіщення. Червоний пріоритет. Прямий наказ від Артура, операційного директора.

​«Еліс, об’єкт М-01 доступний для обробки. Дані завантажено в ізольований сегмент. Розпочинай негайно. Це конфіденційно».

​Еліс нахмурилася. Об’єкти з літерою «М» зазвичай належали до вищого ешелону — політиків або зірок. Вона відкрила папку, очікуючи побачити чергове обличчя відомого актора, але екран на мить зблиснув статикою, а потім вивів файл.

​Серце Еліс пропустило удар. У грудях стало тісно, ніби хтось викачав усе повітря з кімнати.

​З екрана на неї дивилося обличчя Марка.

​Це не була випадковість. «Aeterna» володіла правами на його цифрові рештки, оскільки він теж був співробітником. Але чому зараз? Чому через два роки?

​— Це помилка... — прошепотіла вона, відчуваючи, як холодний піт проступає на чолі. — Система, ідентифікуй джерело вхідних даних для об’єкта М-01.

​— Джерело: Приватний архів Марка Валленберга. Шифрування рівня "Black Box". Доступ надано адміністрацією компанії.

​Еліс дивилася на його очі — на моніторі вони були сірими, як грозове небо. Саме такими вона їх пам’ятала. Її робота полягала в тому, щоб «оживити» його. Проаналізувати його жарти, його звичку переривати речення на півслові, коли він задумувався, його манеру писати повідомлення без великих літер.

​Вона мала стати творцем власної примари.

​— Я не можу, — сказала вона в порожнечу.

​Але в цей момент вона помітила дещо дивне. У кутку робочого столу замиготів індикатор. Це не був стандартний процес «Aeterna». Це був скрипт, написаний вручну. Дуже знайомий почерк у коді. Марк був геніальним програмістом, і він мав свій «стиль» — він завжди залишав зайвий пробіл перед закриваючою дужкою.

​Скрипт називався Luna_v.0.1.

​«Луна». Так він називав її, коли вони були наодинці.

​Еліс зрозуміла, що цей файл не просто замовлення від компанії. Це було послання. Марк не просто помер — він залишив по собі щось, що чекало саме на неї.

​Вона повільно простягнула руку до клавіатури. Етичний кодекс компанії прямо забороняв архітекторам працювати з копіями близьких людей. Це призводило до «цифрового психозу». Вона мала повідомити Артура. Вона мала закрити цей файл і піти випити заспокійливе.

​Замість цього, Еліс ввела свій приватний ключ доступу.

​— Давай подивимось, що ти сховав, Марку, — прошепотіла вона, і синій відблиск монітора відбився в її очах, що наповнювалися слізьми.