Глава 33. Просторово-часова пастка

Я бачила, як Ігор з трьома гвардійцями та невідомою жінкою бродили коридорами печер, не маючи змоги віднайти вихід в той час, як я ясно його бачила. Та щось заважало їм. Я бачила напружені очі Колвіна, бачила, як він нервував і дуже хотілось кинутись до нього, щоб вказати шлях:

– Ігор! – я ледь не звалилась з ліжка у передранкових сутінках.

Чорт! Це – сон… Сон? Точно? Все було так по-справжньому, наче я сама була там присутня. Страх розповзався по мені з катастрофічною швидкістю, й починало потроху трясти. Чи то дія ліків закінчувалась? Чи все одразу. От останнє – скоріше.

З крісла долинуло котяче пофиркування Мілоша, а у коридорі почулись квапливі кроки, й двері тихенько прочинились. Зрозуміло – екзекутори прийшли. Я клацнула пальцями, вмикаючи світло у своїй кімнаті.

– Лєрочка, сонце, ти не спиш? – солодким голосом проворкотіла Алєля.

– Заснеш тут, – пробурчала я, поки лікар закочував мені рукав та вганяв голку у вену.

Після Зорана настала черга сирін:

– Відкривай дзьобика, пташенятко, – усміхнулась вона, вливаючи в мене п’ять крапель дорогоцінної рідини.

Через декілька хвилин стало набагато легше, та трясти не перестало, а, значить, страх нікуди не дівся.

– Як ти? – співчутливо дивилась на мене Алєля, затримавшись біля ліжка.

– Як завжди, – спробувала скорчити я посмішку, – після всіх маніпуляцій – краще.

– А мені здається, що ти чимось, аж занадто, занепокоєна, – присівши на краєчок ліжка, вона поклала свою руку зверху моєї. – Розповідай!

– Може сон показати те, що відбувається насправді?

– Не часто, – кивнула Алєля, – та бува, якщо тільки спеціально не намагаєшся щось побачити. Що вже примарилось?

– Ігор, – я прикусила губу, щоб не схлипнути, бо вже дуже за ним скучила. – Вони у якійсь пастці.

– Лєрочка! Поруч з ним відбірні гвардійці, як запевнив мене Сигвальд.

Ого! У когось, схоже, особисте життя у повному розпалі. Я спробувала утримати свої брови на їхньому звичайному місці, поки вони зрадницьки не поповзли догори, а в моїй свідомості почали спливати деякі подробиці: я бачила чиїсь очі, що горіли червоним. Їх володар скидався на високого кремезного дідугана.

– Там був ще хтось – не гвардієць.

Сирін знизала плечима:

– На жаль, перевірити реальність твого сну не виявляється можливим. Іноді сон – це просто сон.

– А, якщо – ні?

Вона поляскала мене по руці:

– Повір мені: Ігор – сильний маг. Бойовий маг. Його скрутити не так просто, як і завертіти в якійсь пастці.

Хотілось би мені в це вірити, та я бачила те, що бачила, і мені це не подобалось:

– Знаєш, їхнє ходіння по колу якось переважає всі твої аргументи: на кожного мага може знайтись інший.

Алєля підвелась:

– Спи, моя радість! Завтра-післязавтра він повернеться, й ти заспокоїшся.

Вона клацнула пальцями, занурюючи кімнату у передранкові сутінки, й зачинила за собою двері. Та спати – це останнє, що я зараз хотіла.

– Мілоше! – позвала я хлопчину.

З крісла почулось сонне: «Мрр-мя-у!»

– Мілоше! – ледь не гарикнула я, все ж знижуючи тональність, запобігаючи вбіганню до моєї кімнати охоронця. – Мені не до твоїх котячих веред! Поговорити треба.

З крісла пролунало приречене зітхання, й звідти вже сповз хлопчисько:

– Чого тобі не спиться? – буркнув він, наближаючись до ліжка.

Я сіла:

– Ти можеш знайти людину тільки по приблизному опису місця, де вона знаходиться?

Навіть у напівтемряві було видно, як він ошелешено блимнув на мене очима:

– Жартуєш?! Піди туди – не знаю, куди, знайди те – не знаю, що!

– Ну, якраз «що» знайти – я знаю, точніше, «кого», – повчально усміхнулась. – І, навіть, де – координати приблизні маються. У Наві бував?

Він мотнув головою:

– І бажання там побувати – не маю!

– Мілоше! Я відчуваю, що з Ігорем щось сталось. Я бачила де це відбулось, – продовжувала тиснути на його совість.

– Де? – уперся він кулаками в боки.

– У печері.

Він навіть пирхнув:

– Ти уявляєш, скільки у Наві печер?!

– Уявляю, розумнику! Звужуємо коло до князівства Буярого та до Глотникових гір, – ловила я його погляд у надії вмовити.

– Без зачіпок?! – потроху почав здавати позиції хлопчисько, та все ще опирався. – Це – що голку у стогу сіна шукати: до скінчення віку будемо усі печери обнишпорювати. А тобі, між іншим, – кинув він на мене погляд на зразок заклику до совісті, – ліки погодинно приймати треба.

– Добре, – здійняла я руки. – То хоча б пофантазуємо. Знаючи місце, ти б зміг потрапити до Нави та витягти звідти Ігоря?

– Ну-у-у, – хлопчина почесав потилицю, – попасти туди я б зміг. Та витягти з Нави без портального каменю в мене б сил не вистачило.

– Мене до Вирію ти затягти зміг! – примружилась я на нього.

– Зрівняла! То – Вирій, а то – Нав. Там енергії тяжкі. Туди й портал відкрити, навіть тим, хто вміє, не так просто. Треба ще місце вибрати відповідне, – як на нерозумне дитя дивився він на мене. – Ціла наука.

Ну, так! І Колвін цю науку засвоїв. А от мене навчити не встиг… Та скільки взагалі ми всього не встигли?! І, якщо його не витягти, то й не встигнемо… Чому мені ніхто не вірить?!

– А з портальним каменем – зможеш? – намагалась підвести хлопчину до потрібного рішення.

– Де його взяти?! – хмикнув він. – На дорозі це добро не валяється!

– І де його беруть? – старанно стримувала нервове тремтіння власного голосу.

– У Стрельниці, але, – він попереджуючи виставив палець перед моїм носом, – коштує така річ дорого. Дуже дорого!

– Я зрозуміла, зрозуміла, – погоджуючись закивала головою. – А в князя він може бути?

– Та напевне! – ледь не вигукнув він та одразу ж й осікся. – Ти що надумала?! Я красти не буду! Мене спіймають. Це тобі не чорнослив просити.

– Ти ж усюди прокрастися можеш!

– На таких сховищах, знаєш, який захист стоїть?! Жодна миша не просочиться! – він замислився. – Миша…, – хлопчина покачав головою. – Муха не пролетить! Гей! – він схилив голову набік, заглядаючи мені до обличчя. – Губи не з’їж.