Глава 32. Полювання на глотників

До вечора Колвін нарешті вивів групу з підгірних коридорів. Спереду, унизу виднілась долина, в котрій посеред густого чагарнику чубушника визирали невеликі будиночки. Ігор нарахував п’ять. І в кожному, щонайменше, жили двоє вовкулак.

– Десять років тому був всього один, – озирнувся він на Грайну.

– Десять років тому й глотників було менше.

– Яка турбота, – осміхнувся Мечислав. – Охороняють населення від тварюк?

Ігор тільки поморщився:

– Охороняють їжу від конкурентів. Якби ті не вбивали жертву, ніхто б на них і уваги не звертав, окрім самих жертв, звісно. Вовкулака може живитись енергією однієї людини декілька років – залежить від власної ненаситності – а глотник позбавляє його цієї можливості раз і назавжди, – він подивився на оморочницю. – А ці вовкулаки, виходить, не бояться перетнутись з глотниками на стільки, що живуть просто поруч?

Жінка нервово покусувала губу:

– Кажуть, що над цими також проводили експерименти диворіченці, й вони…, – вона затнулась.

– … на багато швидші від своїх побратимів та й нюх в них краще, – продовжив за неї Колвін. – Так, дорогенька?! – починав він потроху скипати.

– Це тільки чутки! – рикнула вона.

– Два дні шляху назад – ти казала, що вовкулаків нема через розплодження глотників. А про цих безстрашних ти, значить, сором’язливо промовчала, – він погрозливо навис над нею.

– Повторюсь ще раз, – злісно прошипіла вона, – що б це змінило?!

– Повторюсь і я! – Колвін насунувся на неї так, що їй довелось влипнути спиною у бугристу каменисту поверхню скелі. – Коригування!

– Якби я хотіла вивести вас на них, я б це зробила! – блискотіла вона на нього своїми чорними, як вугілля очима. – В тебе є можливість відкоригувати свої плани!

– Віддаю перевагу робити це заздалегідь! – Ігор скреготнув зубами. – Про що ще, що вимагає коригування, ти промовчала.

Вона відвела трохи переляканий погляд у бік:

– Подейкують, що до Глотникових гір інколи стали забрідати сіруші.

Долоня Колвіна врізалась у скелю поряд з її обличчям:

– Чорти б тебе забрали, Грайна! – прогарчав він, намагаючись не зірватись на крик. – Я дивлюсь: ти не дорожиш ні власним життям, ні життям доньки?! – він опустив на неї очі з вируючим в них буревієм. – Чи розраховуєш, що комусь все ж вдасться розпатрати мою пам’ять, при нагоді?! То я тебе засмучу: якщо з мене й будуть витягати інформацію, то вже точно не ту, котра потрібна тобі. Ніхто, – він наблизив своє обличчя так, що його губи ледь не торкались її вуха, – не буде заморочуватись твоїми проблемами. У вовкулаків нема поняття вдячності, і тобі це відомо. А їхнє уявлення про доцільність зводиться до того, що ти й так зробиш все, що від тебе вимагатимуть заради врятування доньки й свого жалюгідного життя, – він відхилився й зловив її переляканий погляд. – Та нагадаю ще раз: мою пам’ять розпатрати не вдасться навіть диворіченцям! Ти це, нарешті, втямила? Чи мені нагадувати кожного разу, коли до твоєї голови буде забрідати чергова геніальна ідея про те, як мене скараскатись? Проблеми з пам’яттю, Грайна?!

Ігор помітив, як вона спробувала здвинутись у бік від нього, та його друга рука, що врізалась у скелю з іншого боку, позбавила її цієї можливості. Оморочниця опустила погляд:

– Якби я хотіла вас здати, – промовила вона глухим голосом, – то вивела б прямо на їхні оселі: там є підгірний коридор, що веде безпосередньо у долину. Мені не важко було сказати, що ти призабув шлях.

– А печер, що ведуть в обхід долини, часом, немає? – досить їдуче спитав Халле, підходячи до них.

– Є. Та той шлях надто довгий, – невдоволено процідив Колвін. – Тож, йти будемо гірською стежкою, до того ж, майже всю ніч. Полювати на глотників краще на світанку, коли вони не надто повороткі, – він повернувся до інших. – Про препарат, що відбиває нюх, всі пам’ятають? Битися з десятком модифікованих вовкулаків – бажання якось нема. Тим більш, що вбити їх треба буде всіх, запобігаючи проблем більшого масштабу. Та вони, – Ігор зітхнув, – будуть дуже проти, що значно ускладнить нам життя в усіх сенсах цього слова.

Він почав натирати відкриті частини тіла рідиною, що маскувала запахи. Гвардійці, як і Грайна, мовчки наслідували його прикладу. З настанням смерку вони рушили по вузькій гірській стежині, що тяглась вздовж скелястої гряди на висоті метрів двохсот над долиною.

На щастя, глотники були денними тваринами, тому ніхто вночі дозорних на скелях виставляти не став би заради них, а, значить, прохід був досить безпечним, якщо самим по дурості не привернути увагу.

Швидкого просунення не виходило, оскільки, не зважаючи на здатність бачити у темряві, вона була не настільки добре в них розвинена, щоб цілком комфортно бігати по горах вночі. Тим більш, що ніч була не місячна, а небо затягнуте хмарами, й Ігор ледве не молився, щоб, бува, дощ не пішов.

Їм пощастило й, до настання світанку, група змогла спокійно пройти стежку вздовж долини та ущелину перед Глотниковими горами. Колвін об’явив передишку з пів години й роздав всім тонік, що відновлював сили та прискорював реакцію: після такого переходу без відновлення, скоріш за все, полювання почалось би вже за ними – тими самими глотниками.

Поки бійці відпочивали, Ігор трохи відійшов у бік й почав сканувати найближчі уступи. На двох з них, неподалік, він виявив сім та п’ять особин відповідно. Інші скупчення глотників були надто далеко.

Нападати треба було з першими променями сонця. Чомусь саме у передсвітанковій імлі ці тварини були мало того, що неповороткими, та ще й майже нічого не бачили близько години по сходу сонця. За цю годину йому потрібно відловити одного з дорослих глотників – молодь не підходила – осідлати його й набрати кров з шийної залози. І відбирати потрібно з живого – обов’язкова умова!

Колвін відчув, як енергія тоніка забурлила в його крові, й повернувся до групи:

– Підйом! – він кивнув у бік найближчого уступу, що знаходився метрах в тридцяти від них, та вище метрів на двадцять від стежки. – Там тихо-мирно сплять сім глотників. Вище метрів на п’ятнадцять – ще п’ять. Обираємо тих, що вище – менше метушні. Ти, – Ігор глянув на Грайну, – залишаєшся тут.