Глава 31. Скарбникова печера

Ігор так і не заснув, вовтузячись до самого світанку. Раніше він подібні години «не сну» використовував, щоб опрацьовувати в голові нові формули та продивлятись їхню енергетику. Така практика була дуже корисною для розвитку просторової уяви, яка своєю чергою була потрібна у багатьох сферах його життя. Саме вона дозволяла йому створювати нові препарати та наочно бачити їхній вплив на людину ще до застосування. Колвін бачив сполучення енергій та розумів, яким буде результат їхньої дії. У земному світі цього було не пояснити, оскільки там все повинно було бути строго раціональним та обґрунтованим, тому він просто «підтягував» наукову теорію під власну практику.

Зараз всі думки повертались до Лєри. Раніше злякався б. Та й лякався: чотири роки лякався! Скільки разів вона до його снів приходила! Скільки разів після цього він її допікав на заняттях! А скільки вона йому огризалась у відповідь… практично безкарно. Як він відмежовувався від неї крижаними брилами – довго та наполегливо. І вся ця крига розтанула – варто було тремтливим пальцям цього дівчиська торкнутись його. Начхати, що вони були холодними – стік теплою калюжкою. Не захочеш та повіриш у невідворотність. Та й не важливо це тепер: передумовлена вона йому, чи – ні. Лєрка потрібна йому така, яка є – з усією катастрофічністю, навіть, якщо доведеться вічно воювати за її право на життя. Власне життя! З її особистими правилами! Ну… і його теж. Якось поєднає і це…

Він заснув, мабуть, перед самою миттю підйому, та й цього виявилось достатньо, щоб встигнути побачити свій найстрашніший жах. Знов був рев чорного дракона, Лєра, що вмирала на його руках та плач немовляти… Він підскочив першим, коли ще не починало сіріти. До біса все! Ніяких дітей! З нього вистачить й однієї дитини – цілком дорослої, що має вбивчу тенденцію вляпуватись до різного роду неприємностей на рівному місці! Навіть розмова не потрібна: зробить засіб для себе – Лєрка й знати не буде.

Колвін підняв групу, й вони рушили за провідницею. Ігор наздогнав оморочницю:

– Я чекаю.

– Ти про дракків? – вона навіть не глянула в його бік.

– Є ще про кого розповісти? – холодно процідив він.

– Якщо спитаєш, – усміхнулась Грайна.

– Починай з дракк.

– З дракк – то й з дракк, хоча почалось все з шишиг, – кивнула вона. – До князя Велія зачастили диворіченці. А мені зачастили робити замовлення на вилов шишиг. Потім, через якийсь час, до мене притягували напівживих шишиг, котрих я повинна була підлікувати та надресувати. Після цього забирали.

Ігор похмурився:

– То це ти адаптуєш цих капосних створінь для майбутніх хазяїв?

Оморочниця скинула голову, обдавши того поглядом чорних очей:

– Завдяки тобі, моя репутація була значно зруйнована. Тож, перебирати не доводиться. Мені ще доньку підняти потрібно.

– Щось я не помітив, – він хмикнув, – щоб тобі добре за це платили.

– Скільки б не платили – все моє! – фиркнула вона зверхньо. – Не тобі рахувати мої гроші!

Колвін тільки бровою повів:

– Навіть не збирався. Далі розповідай.  

Грайна нервово смикнула плечем, наче цим могла відкараскатись небажаного супутника, та продовжила:

– Шишиги, котрих мені притягували потім, відрізнялись від звичайних і поведінкою, і кмітливістю. Вони стали більш керованими, а при виконанні наказу – імпровізують. Якщо раніше вони, виконуючи поставлене завдання, просто йшли пробоєм, то тепер – навчились обхідним прийомам. Стали хитріше. Як бачиш, дракки теж дещо порозумнішали.

– Ти й дракк відловлювала? – Ігорю все менше й менше подобалось почуте.

– Ні, їх виловом займались вовкулаки. Та я ж бачила! І бачила, як після цього змінювалась їхня поведінка.

Колвін похмурився: ні до чого доброго подібні експерименти ніколи не призводили. А князівство Буяре часто виступало союзником Диворіччя. У минулому. Та, здається, диворіченський князь Даннар спалахнув жагою вирвати пальму першості у Стрибор’я. Тому і на чорні ринки очі прикриває, щоб прихилити на свій бік нав’їх. Тому й полювання за Хранителькою ключа активізувалось. Йому потрібна армія, котру він зможе протиставити армії драконів. І йому потрібні артефакти зі сховища. Та дракки й шишиги – це дрібниці. Шишиг можна використовувати для незначних доручень: як от отруїти когось. Дракки – хіба що можуть поскубти окремі невеликі розвідзагони у випадку бойових дій, та й те не факт, оскільки добре навчені розвідники не втраплять до пастки. Щоб протистояти Стрибор’ю, треб щось більш вагоме.

– Над ким вони ще проводили експерименти?

– Чула про сірушей. Кажуть, їх дуже багато розвелось у Слановій пустці, й вони стали надто часто забрідати до навколишніх поселень. Та про їхню трансформацію мені нічого не відомо.

Сіруші – це гірше, та теж не критично. Хоча… дивлячись скільки цих тварин вони зможуть приручити й навчити. Малоприємний лускатий монстр зі смертоносним хвостом у дусі скорпіона, та не менш смертоносними іклами виглядав страхітливо. Щоправда, як для кого. Біля Валерії він мало не киценям муркотів, а в неї ще й вистачило духу, чи дурості, його нагладжувати. Проте, це аж ніяк не скасовувало їхню отруйність: після впорскування отрути сіруша, антидот потрібно було ввести не пізніше, ніж за п’ятнадцять хвилин – спізнишся, і жертва помре у страшних муках.

– Гадаю, – він розвернувся до оморочниці, – вовкулаки теж відмітились?

Грайна загадково посміхнулась:

– Чутки. Тільки чутки. Брехати не стану. А, взагалі, кажуть, що експериментували багато над ким.

Ігор зробив знак зупинитись: вони дійшли до краю лісової гущавини. Сонце ще не здійнялось понад горами, що охоплювали в цьому місці ліс з двох боків, та вже було достатньо видно. Їм потрібно було пройти доволі відкритий проміжок по гірській стежці перш, ніж вони опиняться зсередини гори – у печерах.

Колвін вслуховувався у простір, та нічого підозрілого він не чув. До нього підійшов Мечислав. Ігор кивнув йому: