Глава 30. Похід до Нави

Нав зустріла похмурим небом та густим туманом, що обволік знизу до верху навіть дерева у лісі, куди вони ступили з порталу, та це було лиш на руку Колвіну й групі з трьох стриборців, що пішли з ним. Лише нагадавши про бойовий досвід діду та заручившись несподіваною підтримкою Сигвальда, Ігорю вдалось відбитися від набагато більшої кількості народу, аргументуючи тим, що чим менша група, тим вона мобільніше й непомітніше. Та на одного драканара він погодився: хтось, хто може обернутись драконом, міг би знадобитись у майбутньому полюванні, якщо щось піде не так. Звісно, він брехав Лєрі, коли розповідав про розважальну прогулянку. Хоча, кого він хотів обдурити?

Глотники жили групами по п’ять-сім особин. Проживали вони в горах, що так і називались – Глотникові, розташовані в одному з Нав’їх князівств – Буяром. Розміром ці тварі були з величезного вовкодава, та й мордою були схожі на одну з собачих порід – мопса, тільки з дуже ікластою пащею, що до купи з ріжками на голові та цілковито чорними очима надавало їм дещо демонічний вигляд. Дуже жорсткий та товстий шкірний покрив сіро-бурого кольору був позбавлений будь-якої рослинності. Від лопаток відходили перетинчасті крила з пристойним розмахом. Передні лапи нагадували мавпячі, тільки з досить довгими й гострими пазурами, а задні – когось з великих котячих, але без шерсті. Живились плоттю, й без різниці – чиєю: кого спіймають, того й з’їдять.

Ігор знав їхні звички, та це не надто полегшувало полювання на них, оскільки вони ніколи не переміщались поодинці. Двох-трьох він міг втримати у ментальному аркані, ще двох встиг би вбити блискавкою, оскільки пробити їхню шкіру будь-якою зброєю було надто важко, та групи інших завжди могли зреагувати на галас й накинутись на порушників тиші. От тут дракон був би при нагоді: ці химери їх бояться настільки, що тікають не озираючись.

Головне тепер було – дістатись гір непоміченими, а він давно тут не був й багато що могло змінитись. Тому без провідника їм не обійтись. І він знав, де їм його знайти. Точніше, її.

Ігор повів групу одному йому відомою дорогою. Щоправда, дорогою це назвати було складно – навіть стежки не було – просто він знав, куди йти. Колвін навмисне налаштував портал у віддаленні від того місця, до котрого вони йшли, щоб та, хто була їм потрібна, не відчула й не втекла. А до порталів вона була, на подив, дуже чутлива.

Вони вийшли на рідколісся, й Ігор, залишивши двох у засідці, рушив з одним з воїнів далі. Метрів через двадцять вони дійшли галявини, що ледь виднілась за густим чагарником бузини, що квітував повним ходом, розливаючи навкруги приємний солодко-пряний аромат з нотками мускусу. За інших обставин він би порадів такому рясному запаху, що приховав би їхній власний, та оморочниця, що жила у домівці на галявині, мала приголомшливий, як для її виду, нюх, завдяки вовкулацькій крові, що текла в її венах. Тому, Колвін заздалегідь обробив себе та гвардійця спеціальною рідиною, що відбивала нюх навіть у вовкулаків.

Він швидко знайшов прихований ілюзією прохід між кущів, й вони рушили до будиночка, що виднівся крізь рідкуватий вже туман. Непоказна сіра глинобитна будівля підсліпувато дивилась на світ невеличкими віконцями. Вони підійшли до одного з них. Заглядати в нього у передсвітанковій напівтемряві не мало сенсу, тому Ігор перебудував зір на перегляд енергій. Зсередини були троє: дорослий, дитина і ще якась істота у куту. Він придивився – шишига. Тут цих створінь використовували, як підручних, оскільки домовики у Наві не особливо приживалися, а, якщо й приживались, то незабаром перероджувались у доволі гамірливих та капосних істот, гірше тих самих шишиг.

Шишиги були невеличкими – з пів метра зросту – істотами, схожими на ходячі висохлі гілки. Характер мали поганючий, та накази тих, хто їх приборкав, виконували безвідмовно. Дуже спритно маскувались, буквально зливаючись з навколишнім середовищем, через що й ходили чутки про їхню здатність ставати невидимими. Таким чином одна з них і дісталась Лєри, виконуючи наказ Гражини. Шкода, що не встиг шию скрутити тій мерзоті…

Ігор подав знак своєму напарнику – Халле – й вони безшумно рушили до входу. Гвардієць з першого удару вибив двері, й Колвін влетів всередину, одночасно накидаючи магічну сітку на нічого не зрозумівших матір та дочку, й вбивши блискавкою шишигу.

Худорлява темноволоса жінка втупилась в нього непроникно чорними очима. Якийсь час вона, мабуть, намагалась зрозуміти, що сталось, після чого ледь не зашипіла ненависним голосом:

– Ти-и-и?!

– Пам’ятаєш ще, Грайна? – хижо осміхнувся Ігор.

– Що тобі ще потрібно?! – смикнулась вона, вкутана сіткою.  

Дівчинка поруч з нею тихенько скиглила, перелякана гуркотом та несподіваним полоном.

– Не лякай дитину. Твоя донька? – кивнув він у бік дівчати – явно вже підлітка.

В дім увійшли інші два гвардійці, й дівчинка заскімлила ще голосніше. Колвін кивнув на полонянок і розвіяв сітку: жінку підхопили попід руки двоє, а її донька одразу ж забилась під стіну й нервово затремтіла, схлипуючи від страху. Ігор присів на край ліжка й повернувся до дитини:

– Не бійся мене, – його голос став приємно оксамитовим та дещо заколисливим, – тут ніхто тобі не зашкодить, – він простяг до неї руку. – Як тебе звуть?

Мати смикнулась до доньки, хотіла щось викрикнути, та один з гвардійців провів рукою перед її обличчям, і їй не вдалось зронити жодного звуку. Вона знесилено повисла в руках своїх полонителів. Дівчинка, наче нічого не помічаючи, раптом почала посміхатись й перемістилась ближче до Колвіна, вклавши свою долоньку в його:

– Майя, – вже цілком спокійно відповіла вона йому.

– Гарне ім’я, – посміхнувся й він у відповідь. – І ти виростеш красунею, – він стрімко простяг дівчинці мініатюрний флакон з сизою рідиною. – Пий!

Поки мати переводила благальний погляд з нього на доньку, та беззаперечно вилила собі до рота вміст склянки й втупилась в Ігоря:

– А що це?