Глава 29. Очікування

Сонце ніжно пестилось, м’яко ковзаючи по моїм щокам своїми теплими променями. Приємно було почуватись таким собі маленьким киценям, що видерлось на високий пригірок ближченько до того величезного палахкотливого блюдця нагорі, що гріє тебе і все навкруги просто так: ти – є, ти – тут, от і грійся! І я грілась, тому що з кожним днем мені ставало все складніше й складніше підтримувати нормальний теплообмін. За світлої часини хоч сонце рятувало – добре ж бо погода стояла ясна, а от вночі зігрітись було проблематичніше: гріти було нікому. Ігор пішов того ж дня. Точніше, ранком…

…Як тільки він впевнився, що і дівчина, яка намагалась мене отруїти, і її сім’я заарештовані, він погодився з дідом, що буде ліпше перемістити мене у замок Драганарів: до чистого гірського повітря, кришталево чистої води з гірських джерел, й ближче до сонця. Він сам доправив мене туди верхи на драконі: називається – і побачила, й покаталась. Щоправда, задоволення від цього я майже не отримала, оскільки усвідомлення того, що в моїй крові бовтається отрута, оптимізму не додавало. Практично весь політ я провела, вмостивши голову на плечі Ігоря, й з заплющеними очима. Власне, й так було темно, а на очах були ще й захисні окуляри від стрічних потоків повітря.

Дракон спустився на величезний майданчик у горах, і я вперше в житті побачила, як сонце викочується з-за скелистого обрію. Я завмерла, з захопленням вдивляючись в заграву, що народжується: темно-багряна верхівка денного світила поступово фарбувала у червоно-вогняні кольори гірські вершини, повільно змиваючи над ними й заливаючи надалі все більш світлими іскристими променями. Рідкі хмаринки були схожі на палітру художника, що розтер по ній усі відтінки червоного в його переливах до рожевого. Видовище було грандіозним, й дуже хотілось додивитись це дійство до кінця, та пальці Ігоря трохи стиснули мої плечі:

– Лєрка, обіцяю, ми ще не раз помилуємось й світанком, й заходом усюди, де тобі захочеться. Та зараз мені потрібно спішити. Чим швидше я роздобуду кров глотника, тим швидше займусь протиотрутою.

Я дозволила себе увести, категорично відмовившись від спроби унести, тим більше, що зараз я почувалась досить непогано, особливо після того, як Алєля влила в мене ще пару крапель роси сирінів. Мені дійсно пощастило, що Колвін провів зі мною сеанс відновлення пам’яті, інакше – через три місяці згасла б і ніхто не врятував би. Єдине – мені категорично зараз були протипоказані будь-які магічні перенесення чи переходи, тому переміщатись я могла лиш природним шляхом, якщо, звичайно, дракона можна таким вважати. Хоча, тут він – складова природи.

Ми спустились по сходах, що вели десь всередину гори. Унизу, біля останньої сходинки нас чекала дівчина зі службовців замку, яка відрекомендувалась Радмилою. Вона запропонувала слідувати за нею й ми, перетнувши короткий коридор, спустились ще на один рівень нижче та опинились у напівкритій галереї з мистецьки обробленими колонами по зовнішньому краї, що являли собою кам’яні стовбури, обвиті кам’яною лозою. Та й цим дивом місцевої майстерності помилуватись я не встигла, оскільки мене потягли у надані мені покої.

Поки Колвін проводжав до дверей дівчину, одночасно пояснюючи їй, що як тільки її допомога знадобиться, до неї одразу ж звернуться, я влаштувалась в дуже зручному масивному кріслі. Скоріш навіть – кріслі-ліжку, оскільки воно мало подовження для ніг, що робило його комфортним для денного сну, наприклад.

Ігор присів поруч зі мною й обхопив мою долоню:

– Зараз краще?

– Я – жива, і навіть розмовляю.

– Зрозуміло: ти – у своєму репертуарі, – чомусь похмурився він.

Я спробувала створити на обличчі щось усміхнене:

– Зі мною все гаразд. Ти сам сказав, що маю у запасі близько місяця, якщо буду приймати усі твої мікстури. А тобі потрібно лише днів п’ять, щоб дістатись до того самого глотника й повернутись. Тож, хвилюватись варто мені, тому що ти, схоже, лукавиш, називаючи цю подорож розважальною прогулянкою.

Зазираючи йому в очі, я думала, що він їх зараз відведе, та – не на того напала! По ходу, Колвін брехати навчився, як дихати, й погляд не відвів, дивлячись прямо й, можна сказати, чесно:

– По-перше, я йду не один, а з досить серйозною компанією, котру мій дід постарався мені забезпечити. По-друге, полювання на глотників не таке складне, як здається, якщо добре знаєш їхні звички. А я знаю їх добре.

Я скептично покачала головою:

– А інші, виходить, не потурбувались вивченням їхніх звичок, оскільки цей інгредієнт – такий рідкісний.

– Рідкісний він тому, що – заборонений. Потім, знайти його все ж можна, та більшість пропонують не зовсім ту кров глотника, що потрібна. А потрібна саме з шийної залози. І я здатен побачити відмінність.

Щось заперечити я не встигла, оскільки він просто торкнувся пальцями моїх губ, змушуючи замовкнути:

– Лєр, мені справді треба спішити. Чим довше я буду сидіти тут, тим довше тобі буде погано.

– В мене – цілий місяць!

Колвін похитав головою:

– До кінця місяця в тебе почнуться надто болісні процеси. Тому, я віддам перевагу поспішити.

Відповісти я не встигла, бо ж його губи накрили мої таким гарячим поцілунком, що мені дуже захотілось вчепитись в його одяг й нікуди не відпускати, та він вже сам відірвався, здіймаючись наді мною та вкутуючи мене теплим виром, що линув з його очей. Його долоня все ще лежала на моїй щоці, ніжно зігріваючи її, та поволі вливаючи енергію, а його погляд прикипів до мого обличчя так, начебто хотів вкарбувати мене у пам’ять навіки.

Липкі холодні руки страху вп’ялись в моє серце, жмакаючи його, наче осінній лист, готовий розсипатись жалюгідною потертю та розлетітись з першим поривом безжального вітру. Я рвонула вперед, почуваючись знов тією маленькою переляканою дівчинкою, що лишилась на самоті у лісі: