Глава 28. "Укус глотника*"

Хтось вперто намагався мене розбудити. До рота полилась якась рідина – ну, хоч не бридка на смак. Я б і сама була не проти виборсатись з тієї каламуті, куди без кінця провалювалась. Наснилось, що за мною весь час ганяються, і кожного разу переслідувачі мінялись. Навіть рій розлючених ос носився за мною. Я бігла, спотикалась, падала. При чому падала так часто й невдало, що в мене вже все тіло ломило від таких бездарних приземлень. Голова гуділа, руки-ноги не слухались, а звуки погоні й настирливе дзижчання все ближче й ближче…

– Лєра! Прокинься! Нумо ж, Лєрка! Прокидайся! – долинув до мене до болю знайомий голос.

Ну, звісно ж: хто ще буде скупитися для мене на нещасні п’ять хвилин сну, як не дорогоцінний Колвін! Хоча, я вже й сама прокинутись хотіла. Начебто… Врешті, мені якось вдалось розліпити неслухняні повіки й насилу навести різкість. Обличчя Ігоря було похмурим та стурбованим. Що вже встигло відбутись, поки я спала?! Добре, встаю… Проте, моя спроба прийняти сидяче положення виявилась провальною. Не те, щоб сісти – я голову від подушки відірвати не змогла! Все моє тіло неприємно нило, здавалось ватяним та було цілковито знесиленим. Спантеличено я втупилась в Ігоря:

– Схоже, ти знову виявився правим, і в мене температура.

Він погладив мене по щоці і якось нервово посміхнувся:

– На жаль. Лєра, – він миттю посерйознішав, – поклич Мілоша.

– Мілоша?! Навіщо?

– Потрібна його допомога.

Щось мені все це не подобається: ні мій стан, ні погляд Ігоря, ні його тон. От стан особливо не до вподоби:

– Зі мною щось не так?

Колвін невдоволено поморщився:

– Ти хоч раз зробиш так, як тобі кажуть? Це ж не важко: покликати його. Лєра, ми втрачаємо час, при тому, безумно дорогоцінний.

Дуже хотілось обуритись та почати вимагати конкретну відповідь, та мені й справді було недобре. Взагалі, як завжди – Колвін вічно правий, а я тільки повітря струшую з капосності.

– І як мені його кликати?

– Просто клич за ім’ям.

За ім’ям – то й за ім’ям:

– Мілоше!

Зеленооке диво матеріалізувалось через пару хвилин, обурено пирхаючи на мене:

– Я тільки перепочити приліг!

Ігор його одразу ж засмутив (що-що, а це він вміє):

– Пізніше відпочинеш.

– А ти мені не указ! – розійшовся хлопчина.

Та Колвіну на його обурення, схоже, було цілковито начхати:

– Вирушай до Алєлі. Скажеш, що потрібна роса, й багато. Це – питання життя та смерті, – він розвернувся до мене. – Ось її, – кивнув він в мою сторону, – життя і смерті.

Щось мені зовсім не сподобався тон Ігоря. Серйозно все так погано? Я перевела погляд на Мілоша й, судячи з його виразу, виглядала я дійсно не дуже. Швидке зникнення коловертня без додаткової порції обурень, тільки ще більше затвердило мене у цьому здогаді:

– Ігор! Може, ти нарешті поясниш мені, що відбувається?!

Замість відповіді він почав натягувати на моє передпліччя турнікет:

– Попрацюй кулаком, – в нього в руках з’явився шприц.

– Колвін! – насилу та мені вдалось підвищити голос. – Ти хоч раз можеш відповісти на питання одразу ж, а не командувати?!

– Лєра! – гарикнув він на мене. – Роби, що тобі кажуть! – перейшов він вже на крик.

Бісова професорська звичка: роздавати накази, нічого при цьому не пояснюючи! Дуже хотілось гарикнути у відповідь, та якось сил в мене на це не залишилось зовсім. Не знаю, що там в мене на обличчі відобразилось, та тепер Ігор дивився на мене мало не з переляком:

– Лєрка, будь ласка! – його голос просто благав. – Час дійсно проти тебе грає.

Добре. Пообурюватись я ще встигну. Почала стискувати та розтискувати кулак, хоч це й давалось мені з зусиллям. Колвін провів пальцями над набухлою веною у згині мого ліктя, і я побачила, як з його пучок заструменів бузковий серпанок, а по шкірі пронеслось приємне поколювання.

– Боляче не буде, – спробував він посміхнутись.

– Я пам’ятаю, – не впевнена, що те, що я спробувала спорудити на обличчі, було схожим на посмішку.

Ігор протер місце уколу дезінфектантом та ввів голку до вени. Набравши повний шприц моєї крові, він обережно від’єднав його та змінив на інший – з якоюсь рідиною, котру почав дуже повільно вводити, паралельно розпускаючи затискач на турнікеті:

– Скоро стане легше, – витяг він голку й заліпив мою подірявлену шкіру пластиром.

– Я нарешті почую хоч якісь пояснення того, що відбувається? – пробурчала я, згинаючи руку.

Та натомість відповіді я почула стук у двері та голос князя:

– Інгваре? Ми можемо поговорити?

У руці Ігоря виник чорний, мерехтливий моторошною імлою шар, а голос його просто спалахнув люттю:

– Поговорити?! Я думав твоя підлість обмежилась спробою вислати мою матір зі Стрибор’я. Навіть її ти не намагався вбити!

За дверима якийсь час була тиша, потім пролунав, як мені здалось, вже ошелешений голос Креслава:

– Вбити?! Ти про що?! Інгваре! Відчини – ми просто поговоримо.

Колвін заніс руку, готовий жбурнути згусток пітьми:

– Розмов більше не буде. Кожного, хто спробує сюди увійти, я вб’ю.

Він промовив це з таким крижаним спокоєм, що мені стало лячно: таким я його ніколи не бачила – наче він сам зараз був уособленням холодної люті, котра точно розраховує кожен свій крок і готова бити блискавично.

– Що у вас знов відбувається?! – почулось від балкона.

По інший бік ліжка зі здивованим та досить обуреним виглядом стояла Алєля, з-за спини якої виглядав Мілош.

– Алєля, – Колвін навіть не озирнувся, – влий Лєрі три краплі роси.

Сирін втупилась в мене, власне, як і я в неї. Щоправда, вона витратила на ці переглядини часу набагато менше, ніж я, і вже через хвилину нависла наді мною з флаконом в одній руці, та піпеткою – в іншій:

– Рота відкрий! – скомандувала вона.

Та що ж таке! Всі віддають мені накази, та ніхто нічого не пояснює! Але обуритись я не встигла, оскільки піпетка була вже біля моїх губ, тож, не залишилось нічого, крім, як розкрити дзьобика й всотати живильну вологу.