Глава 20. "Чарівний" камінець

Я прокинулась від того, що мій підвіс дивним чином затремтів й начебто злегка похолодів. Першою думкою було, що це мені наснилось, та тремтіння повторилось, і сон з мене злетів водночас, дещо «лякаючи» усвідомленням реальності: виявилось, що це я вже «підгребла» під себе професора, мало не всією своєю вагою вмостившись на ньому – плеча мені явно видалось недостатньо. Я й ногу на нього закинула… Десь це вже було… Здається, ще з першого дня мого перебування у Лукомор’ї, моя безпринципна підсвідомість «приватизувала» Колвіна у повному обсязі.

Розслаблена долоня Ігоря раптом стиснулась навколо моєї. Він ворухнувся:

– Не спиш?

Пораділа, що у кімнаті доволі темно і ніхто не помітить, як я, знімаючи свою ногу з чоловіка, заливаюсь червоною фарбою. Та це було єдине, що я встигла зробити, оскільки верхню мою частину миттєво притиснули щільніше до чоловічих грудей:

– Лєра, що трапилось?

Озвучувати, що мені примарилось тремтіння кулона, тепер здавалось чимось недолугим:

– Просто наснилось.

– Підвіс? – питання захопило мене зненацька.

Я здійняла голову, намагаючись зловити погляд Колвіна у цій напівтемряві:

– Звідки ти знаєш?

– Якщо нам обом наснилось одне й те саме, то можна сміливо вважати це реальністю, – посміхнувся він, клацаючи пальцями та вмикаючи світло. – Він тремтів й похолодів?

Професор – точно не кіт? Це про них кажуть, що спить й одним оком все бачить. Хоча, про що це я? Тигр!

– Так, – здивовано кивнула. – Це щось означає?

– Угу, – невдоволено буркнув професор, – що я геть втратив контроль. Знімай, – він простягнув долоню у напрямку підвісу.

Я, дещо збентежено, розстебнула замочок й віддала кулон Колвіну. Ігор підважив ланцюжок пальцем лівої руки й зробив декілька пасів правою. Поряд з підвісом сконденсувалась маленька сизувата хмаринка. Чоловік чортихнувся, а в мене вималювались питання:

– Що поганого цього разу?

Він здійняв на мене стемнілі очі:

– Поганого? – професор скривився, як від зубного болю. – Я на Дениса з Данилом гарчав, що на твій вибрик зловились, як новачки, а мене самого, схоже, ганяти саме час, щоб не розслаблявся.

Яка самокритика! Виявляється, Колвін не всемогутній і також припускається помилок. Треба ж! Він – жива людина, а не машина, і навіть визнав це. Сам! Бува… А то ж, інколи, почуваєш себе поруч з ним якоюсь інфузорією туфелькою: ніякої складної організації! Одним словом – найпростіше.

– З яких пір, – кинула в нього осудливим поглядом, – розслаблятись – злочин? Якщо весь час знаходитись у напруженні, організм не витримає. І професору Колвіну це добре відомо.

Він продовжував вдивлятись у камінь, одночасно підтримуючи розмову у якійсь відчуженій напівзадумливості:

– Професору Колвіну інколи можна було вибачити бажання трохи розслабитись, а от магу Колвіну – це точно протипоказано. Розслабишся – і проблеми миттєво про себе нагадають.

Так-так, проблеми сидять і чекають, коли він слабину дасть:

– Ще скажи, що тролі – теж твоя провина!

Схоже, моя фраза висмикнула Ігоря з глибоких роздумів, тому що, коли він подивився на мене, здавалось, що дійсно оцінює  ступінь своєї причетності до недавнього інциденту. Та, зваживши усі «за» та «проти», мотнув головою, продовжуючи, по-моєму, все ще обмірковувати якусь думку, виходячи з його відсутнього погляду:

– Що? Ні! Там людський фактор дав тріщину: звільнили співробітника за інтрижку з багатою клієнткою за спиною чоловіка тієї. От він перед тим, як піти, вирішив гучно хряснути дверима: знизив захисний бар’єр.

В мене зразу ж зачесався язик з’ясувати одне питання, що мучило мене з моменту сутички з тролями:

– Ігор, а чому, коли ти опинився поруч зі мною у лісі, то просто не закрив нас маскуючим куполом?

– Тому що, проти деяких магічних створінь він не працює. Тролі – одні з них, – продовжував він щось видивлятись у підвісі, відповідаючи, скоріше, на автоматі.

А я ж бо гадала – суперзахист! Дива тут дійсно лімітовані.

– Проти кого він ще марний?

Колвін нарешті відірвався від кулона й перевів погляд на мене, намагаючись навздогін осмислити моє питання:

– Купол?

Я кивнула.

– Проти драконів, симургів, феніксів, сірушей. Для них купол взагалі не перепона: вони його навіть не помітять. Окрім того, якщо ти накинеш купол просто перед носом тих, від кого рятуєшся, його легко зняти. До речі, – він втупився в мене так, ніби я чимось завинила, – полишивши межі купола, ти під нього вже не повернешся без того, хто його створив. Це так – на майбутнє.

Ще краще! Виходить, якби тоді у лісі то була не навка, а таки дитина, я б все одно залишилась з нею без захисту.

– Шкода. Симурги й сіруші – це хто?

– Симурги – крилаті вогнепси. Породження стихії вогню. Живуть у Семарзі. Добре підживлюють своїх хазяїв магією вогню. Разом з тим, використовуються, як перевізний засіб. Сіруши – такі милі створіння, з головою змії на довгій шиї, лускатим тілом, лапами лева та хвостом скорпіона. Отруйні і небезпечні. Та просто так ніколи не нападають.

Які цікаві істоти проживають у Дев’ятизем’ї! Останні так особливо.

Ігор підвівся з ліжка й подав мені руку:

– Мені треба відлучитись деінде, та полишати тебе одну я не ризикну.

Хитро примружившись, я вклала свою лапку до його долоні, марно намагаючись стримати задоволену посмішку:

– В нас намічається чергова пригода?

Я встала поруч з чоловіком, і гаряча долоня одразу ж лягла на мій поперек, підгрібаючи довірливу «здобич» ближче. Поглянувши на мене зверху вниз, Колвін пригнічено похитав головою:

– Тобі попередньої, дивлюсь, мало здалося?

– Ну, ти ж не тролям мене згодовувати маєш намір?

Мої очі спіймали професорський погляд, у якому промайнуло щось підозріло єхидне з явним підступом, судячи з того, з яким виглядом він схилявся до мого вуха:

– Віддати на поживу тролям? Ну, що ти: залишу собі на десерт.