Глава 16. Одне бажання і тигр на здачу

…Я сиділа на задньому сидінні автівки поруч з якимось хлопцем років двадцяти. Він майже весь час дивився у скло, відвернувшись від мене, хоча що там можна було побачити посеред ночі, окрім стрічних машин, що зрідка пролітали повз, а, може, й спав. Тато сидів за кермом, мама – поряд з ним. Вони тихо про щось перемовлялись, певні, що я сплю також. Інколи фари чужих автівок виривали з темряви їхні профілі, і це були не ті обличчя, котрі я пам’ятала по світлинах з бабусиного альбому. До того ж, на фото мама була білявкою з прямим волоссям, а переді мною сиділа жінка з такою ж кучерявою червоно-рудою копицею, що й в мене. Дивно. Що відбувається? Де я?

Потім пролунав гучний звук, почувся тріск скла й мамин скрик. Автівка миттю загальмувала. Що було далі я не бачила, оскільки хлопець скинув мене на підлогу, накривши собою. Дверцята машини переді мною стрімко прочинились, й мене витягла назовні жінка, риси обличчя якої у темряві мені не вдавалось повністю розгледіти, та вона здавалась знайомою. Вона щось крикнула хлопцю, що вискочив слідом за мною, тицьнула мою руку до його долоні й штовхнула у бік лісу…

Скільки ми вже біжимо? Здається, вічність. Мені страшно, та поки він тримає мене за руку, страх не зростає – просто причаївся та чекає свого часу. Хто цей хлопець? Я ж добре його знаю. Він щось каже мені про те, що кричати не можна, плакати не можна, інакше нас почують ті, кому краще нас не чути, і я біжу, закусивши губу, котру вже не раз прокусила до крові, спотикаючись знов і знов.

А потім він змусив мене бігти саму, тому що так треба. Бігти й сховатись. Добре сховатись. І чекати…

«Я обов’язково тебе знайду!» – єдине, що долинуло до моєї переляканої дитячої свідомості.

І я побігла. Одна – у нічний ліс, розуміючи, що ніхто мене не знайде. Хіба тут можна знайти?! От тепер прийшов час страху. І він ріс, ріс, ріс, хапаючи мене то за волосся, то за руки, то за ноги, а то й за все одразу. Він заповзав всередину своїми слизькими щупальцями, присмоктуючись бридкими присосками й висмоктуючи з мене останню надію. Ніхто не прийде за мною. Ніхто не зможе знайти мене у цьому моторошному темному лісі. Ніхто й ніколи!..

– Лєра! Лєра! Лєра! Прокинься! – знайомий голос врізався до моєї свідомості зненацька й гучно.

Я вивалилась зі сну так стрімко, що мене затрусило. Підхопилась на ліжку й влетіла в обійми Колвіна, що сидів поруч, повиснувши в нього на шиї з полегшеним видихом:

– Господи, як добре, що це тільки сон!

Він притиснув мене до себе:

– Ти так стогнала, що було чутно унизу – у вітальні. Знов жах?

– Так… І дивний якийсь.

– В чому дивність?

– Я бачила батьків, та це були не ті люди, яких я звикла бачити на світлинах. Я ж взагалі їх не пам’ятаю. Після того, як ми перекинулись на катері, і мене дивом викинуло на узбережжя, я втратила пам’ять. Зникли сім років мого життя! – по мені знов пронеслось тремтіння, що змусило чоловіка обійняти мене ще міцніше. – А уві сні я точно знала, що мені шість. І мама була рудою, як і я. Така ж кудлата.

Колвін гладив мене по спині, заспокоюючи:

– Це просто сон.

– Моїх батьків застрелили в моєму сні. Я бігла лісом з якимсь хлопцем, а потім він змусив мене бігти саму й сховатись. Ви уявляєте, що таке для шестирічної дитини – залишитись одній у нічному лісі, та ще й після того, що вона побачила?! Це моторошно… В мене й досі мороз по шкірі від самої лиш згадки.

Я продовжувала висіти на професорській шиї, наче одне це могло врятувати мене від жахів. Хоча, мабуть, так і є. Давно треба було визнати, що саме в його присутності зникали всі мої страхи (ну, ті, що з’являлись натомість, не здавались такими вже й страшними насправді). І, так, саме на Колвінських залізобетонних грудях я відчувала себе захищеною та цілком впевненою у тому, що, як що й трапиться, то він завжди мене знайде, завжди встигне. Згодна: закохалась, як дурепа, у головне чудовисько мого життя! Котре, виходячи з його ж слів, лише прикидалось таким. Монстр!

Не знаю, скільки б я так висіла на шиї Колвіна – мені тут було цілком добре, тепло, затишно – та він сам спробував мене відірвати від себе:

– Лєра, в тебе губи скусані до крові. Дай, приберу.

– Що?! – до мене тільки зараз дійшло, що я відчуваю присмак крові у роті. – Так, уві сні я бігла, прикусивши губу, щоб не розплакатись й не закричати.

– Я…, – він раптом осікся, – ясно, – й потягся пальцями до моїх губ.

Здалось, що в очах чоловіка промайнув… переляк?! Дивно. Ну, не декілька ж крапель моєї крові його шокували! Він торкнувся подушечками пальців, з яких заструменіла бузкова імла, моїх розтерзаних мною ж губ, і по них розпливлось приємне поколювання.

– Тепер ти схожа на вампіра, – Колвін посміхнувся.

Я опустила обличчя і мій ніс опинився у безпосередній близькості від чоловічих губ, від яких повіяло підозріло знайомим запахом. Мої ніздрі затремтіли, а закривавлений рот розплився у єхидній усмішці:

– І нюх відповідний, між іншим! Не знаю, як запах крові, та вино я чую, – здійняла погляд і втупилась у примружені очі професора. – Без мене пиячили?

Він розсміявся й зухвало так впустив мене на подушку:

– З тобою точно не буду! І потім – я зробив лиш пару ковтків.

– О! Я пам’ятаю ваше уявлення про пару ковтків: слонові такі! Келих – за раз. А мені й краплі не пропонуєте, – склавши руки на грудях, ображено підібрала губи. – Заспокійливе після жаху було б не зайвим.

Колвін хитро подивився на мене:

– Так я заспокійливе захопив з собою: можу накапати.

Я зміряла його осудливим поглядом:

– У вас немає совісті. А! Ні! – не дала я йому заперечити. – Совість у вас є, та вона з вами у долі. Що ви заборгували їй цього разу?

– Бажання.

У мене зсередини якось одразу все напружилось, і щось спробувало проклюнутись з явним нагадуванням з приводу дечого… Так! Не треба нікуди прокльовуватись! Нічого не знаю, нічого не пам’ятаю! І взагалі: в мене з пам’яттю не дуже – на рівні подій. Он – цілих сім років не пам’ятаю.