Глава 14. Справи сердечні

Антон вже цілу годину марно намагався вмовити Ігоря затриматись ще на пару днів, поки не забереться бісова комісія, та після обіцянки того висловити все, що він думає про перевіряючих, якщо хтось з них спробує пройтись по натягнутих гітарними струнами його нервах, наставник здався: скандал – останнє, що йому було потрібне. Особливо після бою при другому порозі, де їм вдалось затримати двох диворіченців.

Колвін чудово розумів, що у столичного начальства зараз виникали цілком закономірні питання з приводу такої зухвалої акції, й був нескінченно вдячний Антону за те, що той приховав причини. Віддавати Лєру до лап столичних слідчих в нього бажання не було аж ніякого. А те, що вони забрали б її з собою, сумнівів у нього не було. І, добре б ще, якби це гарантувало її безпеку! От тільки Ігор розумів, що дівчині тепер ніде не безпечно: чи поруч з ним, чи, тим більш, без нього. Навіть, якщо він відсторониться від неї та відішле хоч і якомога далі, її все одно спробують перевірити, оскільки вона засвітилась поряд, і захистити її буде нікому. Залишається тільки до останнього приховувати хто вона є, та вчити захищатись самостійно.

Але зараз він хотів одного: увірвати їм обом хоч трохи звичайного людського щастя, котре наразі мало просту назву – відпочинок. Він давно й собі не зізнавався – наскільки втомився, і не увірвись Лєра в його життя, ще довго, мабуть, дурив би себе. Тепер бажання згребти її в оберемок та втекти якомога далі від усіх цих проблем зростало та міцнішало з кожним днем. Одночасно зростав страх, що все це може обірватись у будь-який момент. Його вже не один раз позбавляли надії на хоч якийсь просвіток у житті, тому він з головою поринув у науку, дослідження та періодичні бої у Прикордонні.

Та Лєрка влетіла яскравим вогником до самих темних закутків його душі, висвітливши усе, що він вже давно поховав там. І зараз до зубовного скреготу хотілось торкатись її тендітних, інколи тремтливих пальців, гладити неслухняне волосся, занурюючись у нього обличчям, пити дихання з ніжних вуст… Чорт! Як же всього цього дійсно хотілось! А йому вчергове натякають на обов’язки. Та він вже тисячу разів сплатив свій борг з надлишком, і має повне право на хоч маленький шматок особистого життя! І ніхто його в нього не видере: не зараз!

– Антон! – він здійняв очі на друга й наставника. – Я хоч колись тікав від проблем?

Той скрутно зітхнув:

– Вибач. Я знаю, скільки разів завантажував тебе, і ти ніколи не відмовляв. Звик вже, мабуть, до цього, – він винно посміхнувся. – Так-так, я пам’ятаю, що ти вже років десять не брав відпусток. Тож, ти правий: тобі потрібно провітрити мозок.

– От і займусь провітрюванням.

– А ця дівчинка?

Ігор похмурився:

– Це вже моя особиста справа!

– Диворіченці стверджують, що спрацювали артефакти у всіх вісьмох хранителів. Гадаю, в тебе також?

– Так, і в мене. Та Валерія до цього не має ніякого відношення. Вона просто у той час знаходилась зі мною в одній лабораторії: готувалась до курсової, керівником котрої я являвся. А диворіченські фанатики, як я розумію, вирішили перевірити усіх представниць жіночої статі у радіусі кілометра від кожного з хранителів.

Антон розвів руками:

– На жаль! Та цей закон у Дев’ятизем’ї так ніхто й не скасував.

– От тільки подібні методи там не заявлені, й на Лукомор’я він не розповсюджується!

Гість підвівся:

– Добре. Тобі дійсно треба відпочити, бо ти скоро на своїх кидатись почнеш. Хоча, – він хмикнув, – й так почав. Полякову ти фізіономію «підправив»?

В Ігоря роздулись ніздрі й заходили ходуном жовна:

– Він ще легко відбувся!

– Для цього існує система покарань.

Колвін стиснув підлокітники крісла і його пальці побіліли:

– Якби Валерія загинула, ні одне з тих покарань її б не воскресило! А він порушив прямий наказ!

Ліснин похитав головою:

– Тобі й заспокійливих попити не завадить. Ти й раніше м’якістю не вирізнявся, та до мордобою не скочувався.

Ігор зробив декілька глибоких вдохів-видохів, намагаючись реально не вибухнути:

– От відпочину й заспокоюсь, – процідив він, підводячись слідом за гостем.

– Ну-ну, – Антон рушив до виходу.

Чоловіки спустились до вітальні й, не побачивши там Валерії, Колвін напружився: враховуючи невгамовність дівчиська, від неї можна було чекати все, що завгодно. Особливо тепер, коли в неї буквально «горіли» руки. На щастя, вона віднайшлась на галявинці біля будинку. Лєра лежала у траві з книжкою перед нею, підперши кулачками голову та періодично бовтаючи ногами у повітрі. Картина здавалась настільки тихомрійною, що Ігор про себе осміхнувся: «До біса заспокійливі! Ось його заспокійливе. Здається, нічого особливого не робить, а в нього зсередини розтікається тепло. Впасти ось тут також у траву й втупитись у небо, слухаючи її дихання. Достатньо просто відчувати її поруч».

– До побачення, Валеріє! – махнув їй Антон.

Лєра повернулась й посміхнулась цілком просто, без хитрощів, а в Ігоря зсередини все стиснулось від цієї посмішки, що адресувалась навіть не йому!

– До побачення, Антоне Сергійовичу! – помахала вона у відповідь й знову втупилась у книжку.

Провівши гостя, Ігор підійшов до дівчини й присів поруч:

– Як успіхи?

Не відриваючи погляду від сторінок, вона випростала перед ним долоню, і на ній спалахнув вогник. Декілька секунд він погорів і розчинився. Тільки після цього Лєра з хитрим виразом повернулась до Ігоря:

– Я здала залік?

Розсміявшись, він ляснув її по долоні:

– Здала!

– І додаткових питань не буде? Штук шість чи сім? – не втрималась вона від їдучості.

– А сенс? – осміхнувся він. – У цьому випадку: практика підтвердила знання теорії. До того ж, мені зараз нема потреби примудрятись утримувати тебе поряд якомога довше.

Ігор спостерігав за її реакцією. Спочатку почервоніли щоки. Потім, від обурення заграли вилиці. Блиснули очі. Він стиснув її долоню: