Глава 13. "Диверсантка"

Сонце повністю залило кімнату пізно-ранковим сяйвом, стрибаючи промінчиками навіть по найбільш темним закуткам. Скільки ж я проспала? Хоча, виходячи з того, що в мою спину упирались чоловічі груди, що рівномірно здимались – не я, а ми. Руки також були присутні. Чоловічі. Що цілком спокійно мене обіймали, притискаючи до тих самих грудей. Як не дивно, але до жаху ці обставини мене не призвели. Починаю звикати? Чи усвідомлювати, що саме у кільці цих рук ніякий жах мені не страшний? Ну, так, пам’ятаю, як зраділа, коли влетіла в обійми Колвіна після страхітливого сну. Тієї миті здавалось, що це єдине безпечне місце у світі.

Я і на той експеримент з сонною ілюзією погодилась лиш тому, що знала: наснись мені знову жах – я прокинусь поруч з ним, а з ним не страшно. Ні, там, звісно ж, інші страхи є, та вони, скоріше, чисто номінальні, оскільки, попри сяючі іскрами очі, вулканічний клекіт у грудях та магму замість крові, мій професор (таж, все ж таки – мій? Лєра, Лєра…) дійсно не зробить нічого, чого б я не хотіла. Хіба що крихту чогось. Та цю крихту я точно переживу… Може, й інше… переживу… потім… коли-небудь.

Врешті решт! Дайте мені отямитись! Я ще не оговталась від усього. Взагалі, заплуталась! І у просторі (у прямому сенсі цього слова), і у часі, і в відносинах, і в почуттях – і своїх, і ваших! Не хочу з часом усвідомити, що не виправдала чиїхось сподівань… Або ж мої… не виправдались.

І взагалі: випустіть мене з цього кокону! Почуваю себе лялечкою… Тьфу! Метеликом у лялечці. Дайте мені вже крильця розправити – затекли й, здається, починають підсмажуватись, враховуючи на те, що вулкан позад мене, схоже, прокидається. Руки Колвіна стиснулись щільніше, наче боячись випустити здобич з тигриних лапищ, а обличчя занурилось у моє волосся:

– Доброго ранку! Так погано спалось? Наче не повинно було, – тихо пролунало поруч з моїм вухом таким голосом, що віднедавна заспокоєні сонечка вирішили стрепенутись й влаштувати ранковий марш вздовж моєї шиї й аж до маківки.

– Доброго! З чого ви взяли? – спробувала я розвернутись, та заплуталась у покривалі й облишила цю «плутану» справу на потім.

– Ти вже декілька хвилин пихтиш.

Який уважний!

– Ви ж спали.

– Був у півдрімоті: не хотілось прокидатись. То в чім справа, Лєра?

– Я не пихтіла, – пискнула обурено. – Просто – жарко стало.

Колвін розсміявся, розпустив залізне кільце своїх рук та підвівся:

– Вибач.

Я нарешті виборсалась зі свого «захисного» кокону й розвернулась до чоловіка:

– А чому не кондор?

Мені здалось, чи він дещо напружився, хоча й продовжував посміхатись, стоячи до мене у півоберта? Та, якщо напруга й була, сховав він її миттю:

– Тобі наснилось, – хитро осміхнувся професор.

Я сіла на ліжку, намагаючись хоч якось привести до ладу свій мідяний конструкт на моїй голові:

– Абсолютно з вами згодна, Ігоре Дмитровичу. От тільки сном керували ви, і летюче знаряддя було заявлене інше. Чому змінили? Невже ви і драконом можете?

Та що ж таке?! Знов по його обличчю ковзнула тінь, попри всі хитрощі її приховати:

– Ні. Драконом не можу. Це трансформація іншого порядку, і вона підвладна не так вже й багатьом. Просто вирішив пофантазувати. Погодься, дракон ґрунтовніше за птаха, навіть такого великого, як кондор. Тому, по ходу змінив один образ на інший, – він спіймав мій погляд. – І, як політ?

Мрійно примруживши очі, я спробувала згадати ті відчуття паріння у повітрі, що захльостували мене уві сні, й ледь не застогнала від задоволення, вчасно оговтавшись:

– Це можна описати двома словами – дикий шал! Я такого ніколи не відчувала! Шкода, що до озера не встигла підійти.

Після моїх слів Колвін навіть спохмурнів трохи, і його посмішка тепер була сумною і винною:

– Вибач. За останні дні я дійсно стомився й не зміг утримувати цю ілюзію довше.

Це що?! Він вибачається переді мною?! От цього ще бракувало!

– Ігоре Дмитровичу! – ледь не вигукнула я. – Яке «вибач»?! Це був найкращий сон у моєму житті! Для мене взагалі ніхто ніколи нічого такого не робив…, – ой, щось мене нести починає кудись. – І, взагалі… дракон з вас…, – так, інерція – штука така, – вийшов класний…

Останні слова я вимовляла вже ледь чутно, опустивши очі і, здається, знов почервоніла. От завжди мої емоції летять попереду, утворюючи купи проблем! Коли я вже навчусь контролювати їх, а не вихлюпувати цілими гейзерами?! Так, леді з мене, мабуть, ніколи не вийде.

Колвін присів навпочіпки біля ліжка й пальцем клацнув мене по носу:

– Лєрка! – спробував він спіймати мій погляд (не на ту напали!). – Ти чого весь час червонієш? Ну, ти ж зазвичай не лізеш за словом у кишеню. Та варто тобі виявити хоч трохи щирих емоцій, як ти починаєш полум’яніти. Об твої щоки взимку можна руки гріти!

От дякую, Ігоре Дмитровичу! Ви все це сказали, щоб я ще більше почервоніла? Так у вас це вийшло! Руки чоловіка потяглись до моєї пораненої підошви, й я мимоволі її відсмикнула. Він з докором втупився в мене:

– Лєра, я лиш пов’язку зніму.

Не очікуючи моєї згоди, професор все ж таки перехопив мою щиколотку і почав розмотувати бинт. Судячи з виразу обличчя, результат власної лікарської діяльності його задовольнив:

– Як я й казав, сьогодні можеш навіть танцювати. Головне, – чоловік лукаво примружився, – не на битому склі.

Великим пальцем руки він ковзнув по моїй підошві, чим дав привід моїм невгамовним комашиним підселенцям – тим самим: червоним у чорну цяточку – єхидно ошкірившись, станцювати самбу, мабуть, замість мене, по всій площині моєї спини. Я потягла ногу на себе:

– Дякую.

– Нема за що, – Колвін підвівся. – Вмивайся і снідатимо, – він подивився у вікно. – Чи, може, вже обідатимемо, – озирнувся на мене. – В нас сьогодні багато справ.

Спра-а-а-вді?! А чому, дозвольте спитати, я про них і досі нічого не знаю?

– Я, нарешті, почую: яких? – почала сповзати з ліжка.