Глава 12. Політ дракона

Раптовий порив, що кинув Лєру йому на шию, скінчився так само раптово, як і почався. Не встиг Ігор порадіти йому, як дівчина вже знітилась й відсторонилась. Її погляд потьмянів, обличчя стало кам’яним, а сама вона впала на подушку й втупилась у стелю. На всі питання відповідала сухо, неохоче та коротко.

Що це? Відкладений ефект після пережитого переляку? От тільки вона – хто завгодно, та не перелякана дівчинка, яка буде битись в істериці. Він встиг помітити зламаний ніс одного з нападників і червоно-синю пляму, що розпливалась під вилицею другого. Та й той, кого він «упокоїв», був надто злим і бив її, скоріше, з помсти. А збиті на лівій руці дівчини кісточки явно засвідчували, що вона намагалась ще й битись.

Оце тендітне, мало не зіткане з повітря творіння мало намір протистояти трьом вовкулакам?! В неї, звісно, були міцні мускули, як для дівчини, тільки завдяки яким вона й не уподібнювалась до експоната анатомічного музею, та битися з трьома нелюдями?! Та й проти звичайних чоловіків в неї шансів не було. Все, на що вона могла розраховувати, так це на ефект несподіванки та жваві ноги. Лише не з вовкулаками: у тих – високий больовий поріг та швидка реакція, навіть, коли вони у людській подобі.

Ігор торкнувся її руки. Правої. З тим самим бісовим візерунком, котрий, мабуть, так і залишиться вічним нагадуванням про власні прорахунки! Він міг протистояти ментальному аркану, та чи надовго його б вистачило: битися з поліморфом й утримувати оборону у менталі? Одна помилка – і невідомо чим би все закінчилося. В усякому разі, для нього. Поява Лєри на галявині миттєво створила перевагу у їхню користь, й ледь не вбила її. А він вже був вирішив, що вона через Влада вилетіла. Навіть примудрився позаздрити тому. Ідіот!

От же, бісове дівчисько! Все життя його з ніг на голову перевернула, а сама відмежувалась скрижанілою стіною – не розтопити. І це вона його крижаною брилою називала?! Та, хто кого крижаніший – ще позмагатись можна. Взяв за руку – навіть не здригнулась, наче й справді все одно. Таж, пару годин тому він чув, як вона тремтіла лише від його доторків. А пальці знов холодні. І тільки в стелю дивиться. Ну, що з нею таке?!

– Лєра, щось ще болить?

Мовчки головою хитнула, а очі, наче до однієї точки прикипіли. Нагорі з’явився Тиміш:

– Дмитричу! У тебе в кабінеті фони́ть.

– Чую, – буркнув невдоволено Ігор.

Подивився на домовика, на Лєру, й вирішив, що краще з Тимошем подумки поспілкуватись: «Спускайся й приглянь за нею. І ніяких жартів! Не до них».

Той ображено поморщився: «Та, що я – не бачу? Іди вже!»

Колвін попрямував до кабінету, а Тиміш матеріалізувався на дивані й почав гладити дівчину по руці:

– Може, зачешеш, хазяєчко?

На такий жалісливий тон, хіба що Ігор не купився би, оскільки добре знав цього пройдисвіта. Лєра ковзнула по домовику цілком байдужим поглядом:

– Потім, Тиміш, – і відвернулась обличчям до спинки дивана.

От що можна було вбити собі в голову за лічені хвилини?! Він зайшов до кабінету: кристал зв’язку фонив – Антон. Сам дав відпустку – сам же тепер і висмикував! Зачекає. Ігор рушив до лабораторії й застиг навпроти шафи із готовими препаратами. Капнути їй у ванну одне чудове зілля? Ненав’язливо розслабляє, викликає синтез ендорфінів та легкий «напад» ейфорії, при цьому ефект тримається з пару днів. За цей час, може, й вдасться витягти її з такого стану.

Прихопивши флакон, він попрямував до гардеробної – за чистим банним халатом. Навряд чи вона у такому стані зметикує прихопити із собою змінний одяг, а потім, обмотавшись рушником, буде думати, як непомітно проскочити у кімнату. Й обов’язково, за всесвітньовідомим законом підлості, вони перетнуться. Тож, чим більше частин її тіла буде прикрито, тим спокійніше і йому, і їй.

Ігор приготував ванну, накапав препарат і спустився у вітальню. Лєра так і лежала на дивані, тільки тепер її очі розглядали його спинку. Подивився на Тимоша: той лиш руками розвів, знічено хитнувши головою. Добре, сам буде розбиратись. Відпустив домовика й присів поруч з нею:

– Лєра, ванна готова. Може, хочеш освіжитись?

Вона розвернулась, ковзнула по ньому відсутнім поглядом і почала підводитись:

– Так. Звісно.

Як робот. Ігор теж підвівся й подав їй руку: поклала свою до його долоні спокійно без тіні зволікання, не здригнувшись, не смикнувшись, наче вони одружені триста років як, і доволі одне одному набридли. Це й лякало.

Він довів її до ванної:

– Я відлучусь ненадовго. Як що: тут Тиміш.

– Добре, – кивнула головою й зникла за дверима.

Ігор спустився до вітальні:

– Тиміш!

Той з’явився миттєво, мабуть, не ризикнув випробовувати його далеко не райдужний настрій:

– Я зрозумів: пригляну. Як, що не так – одразу ж сповіщу.

– Треба ж! Можеш, коли захочеш.

– Я ж бо? Я – можу, а от ти, Дмитричу, наче слон у посудній крамниці.

Ігор аж отетерів від такого нахабства:

– Тиміш! Тебе Христина не блекотою бува напуває замість чаю?

– Ну, так-ну, так! Як образити когось, так це ми розуміємо, а як з дівчиною себе вести, так…, – він осікся, скосив очі на Колвіна й продовжив. – Звик з тими, хто сам на шию вішається. Топчешся, як тигр біля квітки: замість того, щоб аромат вдихнути – зжерти намагаєшся! Не з того боку підходиш.

Ігор навіть похлинувся повітрям та закашлявся, тож, довелось відкашлюватись перш, ніж заговорити:

– Ніколи б не подумав, що ти в мене такий романтик, Тиміш. Неочікувано, – він ще й посміхнутися примудрився.

– Ой, і дурень же ти, Дмитричу! – зовсім вже осмілів домовик.

– Вважай, я тебе не почув, – буркнув Колвін. – Я до Антона.

З порогу він перенісся до міської управи й попрямував до голови Ради Синьоозерська й Служби Прикордоння Лукомор’я за сумісництвом. Назустріч йому підвівся кремезний чолов’яга з деінде посрібленим волоссям, та габаритами, що поступались хіба що Олегу, та й те – незначною мірою. Вони потиснули один одному руки, й хазяїн кабінету кивнув на крісло біля столу: