Глава 11. Темнолісся

Колвін дивився на мене зі всесвітньою втомою та домішкою незрозумілої гіркоти. Ні гніву, ні люті, ні злості – нічого цього в його очах не було. Вони навіть теплом струменіли. Дивне поєднання: холодна сталь з інкрустацією синіх крижинок, і раптом – тепло. Хоча… В тій частині мого дитинства, коли ще воно на нього походило, в нас була кицька – Мурчела, трохи схожого кольору. Димчаста, з блакитним відливом шерсть – м’яка, пухнаста, тепла – в яку мене неймовірно тягло зануритись пальцями, особливо взимку.

Так, професор і кицька – та ще асоціація. Проте, не така вже я далека від істини. Щоправда, не кицька, а кіт, та далеко не милий домашній, а досить здоровенний, кликастий та кігтистий. Зате, білий і пухнастий… Імовірно… Ну, не може така шерсть не бути м’якою й приємною на доторк! Цікаво: він коли-небудь дозволить себе погладити у тигриній іпостасі? Сподіваюсь, руку він мені за таке посягання не відкусить. І голову, на всякий випадок, також.

Колвін підвівся із крісла й рушив до сходів, по ходу простягаючи мені руку, але явно не за пір’ям:

– От сама і покладеш.

Я втупилась у розкриту долоню, подумки застогнавши: от не можна було просто піти до лабораторії? Віднедавна, навіть такі безвинні доторки чомусь набули властивості будити в мені дике стадо сонечок, що зазвичай мирно дрімають десь у районі п’яток. І це стадо миттю, радісно та лоскотно тупочучи, почало безупинний піший забіг до самої маківки, викликаючи нестримне тремтіння в усьому тілі.

Та й проігнорувати жест я не могла. Тому, приречено відвівши очі в бік, я вклала миттєво схолоднілі пальці в розпечену чоловічу долоню. Трохи стиснувши мою руку, Колвін гнітюче покачав головою (так, знаю – крижана) та, підвівши мене до сходів, м’яко підштовхнув уперед, торкнувшись попереку. Бісові комашині марафонці миттєво станцювали гопака, викликавши чергову хвилю здригання в моїй спині – не спиться ж їм!

Мене підвели до предмета моєї нещодавньої спокуси.

– Відчиняй, – почулось за спиною.

– Я?! – здивовано озирнулась на Колвіна.

– Відчиняй, відчиняй! – їдуче осміхнувся він.

Важко зітхнувши, я простягла пальці до замкової щілини (теж мені – слідчий експеримент!). З вказівного пальця випливла сяюча нитка, влилась в округлий отвір, і почувся тихий звук. Я штовхнула двері й, звісно, вони відчинились. Мене знов обережно підштовхнули уперед, невимовно радуючи нестерпних танцюристок, що відбивали на моїй закатованій спині щось на зразок чечітки. Прохід був вільним: стілець я навмисне прибрала ще коли йшла звідси.

– Коли заходила, не навернулась?

Мені здалось, чи в голосі чоловіка промайнули нотки занепокоєння? Та, звісно ж: за те, що у кабінет без дозволу вломилась!

– Ні, – пробурчала я голосом злодія, затриманого на місці злочину, та передчуваючи екзекуцію, – встигла за стілець утриматись.

– Ведмежатниця, чорт! – не менш буркотливо, та взагалі миролюбно пролунало за спиною.

Моє обличчя витяглось, мабуть, більш, ніж спантеличено, і я вже хотіла повернутись до професора, та була за плечі розвернута назад й поставлена перед наступними дверима:

– Ці теж відчиняй!

Серйозно?! От же ж!.. Я з хитрою посмішкою озирнулась на Колвіна:

– А, може, ви, Ігоре Дмитровичу? Все ж таки, ваші володіння.

Дуже хотілось почути дитяче «Сім-сім, відчинись» з вуст серйозного професора. Та ні:

– Спра-а-а-вді? А, коли вламувалась сюди, твоя пам’ять люб’язно відключила цей факт? – він зі знущанням дивився на мене. – Як здогадалась?

Опустивши очі з бісиками в них (сама невинність!), знизала плечима:

– Я й не здогадалась. Стояла під дверима, ледь сльозами не вмиваючись від образи. Між іншим, мало не влетіла у вашу дорогоцінну лабораторію, зносячи усе на шляху мого прольоту!

– А-а-а, – протяг професор, примруживши очі (от не треба на мене так хижо дивитись!), – так це я ще й винен, що докладної інструкції не залишив.

– Мені було б не зайвим, – буркнула я, відвертаючись. – Поки підпирала двері спиною, ненавмисне брякнула «Черговий: Сім-сім, відчинись?» – я штовхнула двері. – Вони й відчинились. Прошу! – зробила я запрошуючий жест рукою.

Ми зайшли до лабораторії. Я мимоволі клацнула пальцями, вмикаючи світло – по-хазяйськи так – випередивши самого хазяїна усього цього добра. За спиною пролунало покашлювання. Навіть озиратись не стала: все одно відчувала, як в мені просвердлюють дві акуратні дірочки. Рушила до шафи з інгредієнтами та поклала у порожню банку пір’я сирін.

– Ну, от, – озирнулась я на Колвіна. – У вас було одне перо, а тепер – цілих три. І корінців, до речі, набагато більше, ніж було. Тож, ви ще й у виграші, Ігоре Дмитровичу.

– Виписати подяку? – якимось надто неоднозначним тоном промовив професор.

Я на всяк випадок стала по інший бік аламбіка – навряд чи він на це алхімічне диво спокуситься, навіть, якщо буде дуже злий:

– Знаєте, – я (так – по-панськи) махнула ручкою, – а я обійдусь.

– Ну, як же, – професор знов якось хижо посміхнувся (тигр – тигром), – стільки праці.

Відповісти що-небудь я вже не встигла, як і зрозуміти, що відбулось – також. Колвін миттю, з легким подихом вітру (у зачиненій лабораторії, де й протягу ніде взятись?) опинився за моєю спиною, міцно перехопивши мене за плечі, щоб не смикнулась від несподіванки. А я збиралась… І не просто смикнутись, а рвонути тією самою зляканою газеллю, та аргумент у вигляді чоловічих рук виявився набагато вагомішим.

– Все, Лєр, заспокойся. Я навіть не ору, як і обіцяв, – пролунало над вухом.

– А, як щодо – придушити? – пискнула я.

Він трохи помовчав, ніби роздумуючи, і видав:

– Передумав. Беру тебе у довічне рабство.

Я аж повітрям захлинулась:

– Свавілля! У вас тут вільна держава – мені Ольга розповідала!

Задерши голову, я втупилась в очі чоловіка та, судячи з їхнього виразу, цей мій довід виявився непереконливим. Добре, наведемо інший:

– Я бунт здійму, завважте це.

– У кайдани закую, – спокійно так, наче тільки тим все життя і займався, відповів він навіть без тіні усмішки – вміє ж себе тримати!