Глава 9. Русалчин хвіст

Міні-лабораторія Колвіна (хоча «міні» в цьому випадку поняття досить умовне) привела мене у дике захоплення. У центрі стояв просто таки приголомшливий, явно ручної роботи аламбік – мідяний дистилятор. Його бокастий куб, трубки, сухопарник, приймач були поцятковані гарною в’яззю, надаючи йому такий собі серпанок алхімічного середньовіччя. Трохи далі знаходились і цілком сучасні дистилятори: один – більший – із нержавіючої сталі, другий – трохи менше – з лабораторного скла. Уздовж стін вистроїлись шафи з різноманітним посудом: колби, пробірки, реторти – чого тут тільки не було! І шафа (чорт забирай!) з інгредієнтами та готовими препаратами! Оце вдача!

Стіна навпроти була зайнята книжною шафою, на полицях котрої, окрім книжок, лежали, здається, лабораторні журнали. Цікаво: чим професор займається у вільний від роботи час? Не втримавшись, й з невимовним задоволенням, провівши пальцями по червоно-мідяній округлій поверхні перегінного куба (ну, куб він тільки за назвою), я попрямувала до літературних джерел, що являлись, судячи з усього, надихаючими їх хазяїна на синтезування різних чудових рідин, споживачем (сподіваюсь, все ж не піддослідним кроликом) яких мені й самій довелось побувати.

Рука, якось сама собою, потяглась до масивного великоформатного фоліанта, що явно віддавав старовиною. Палітурка була однозначно не типографською, та прикрашена рослинним орнаментом і гравюрою, що зображала людину за столом, над лівим плечем котрої розмістилось вікно із півмісяцем та зірками, а справа – якась табличка (магічний квадрат Піфагора, чи що? Не певна). Товста обкладинка обтягнута міцною плівкою, мабуть, для ліпшого збереження. Я відкрила й обомліла: сторінки дійсно виглядали старовинними, якщо тільки не були зістареними навмисно, й писані латиною. Мені навіть вдалось прочитати назву: «Арнольд із Вілланови. Салернський кодекс здоров’я».

Не скажу, що я була великим знавцем мертвої нині мови, та дещо перекласти могла. І, так, завдяки все тому ж неймовірному Ігорю Дмитровичу, щоб йому жити й процвітати, котрий частенько полюбляв приголомшити яким-небудь латинським висловлюванням типу: «Adprime in vita esse utile, ut ne quid nimis». Що значило: «Головне правило життя – нічого понад міру». Це часто повторювалось для нелюбителів точного дозування. Щоправда, коли діло стало у вині, він про цю чудову цитату забув абсолютно.

Професор з таким любовним знущанням видавав що-небудь латиною, що я не втрималась й записалась на курс цієї давно вмерлої (як виявилось – не зовсім) мови. Не пожалкувала. Хоч би взнала, що на мою адресу жодного разу не було кинуто малоприємне формулювання «Beata stultica» – «Блаженна дурість».

Трактат було написано у віршованій формі – вміли раніше красиво висловлюватись. Так і уявляю лекцію Колвіна у поетичному викладанні його власного витвору. Сміх та й годі: професор і вірші – поняття несумісні однозначно.

Дещо було цілком зрозуміле для перекладу: «Рута, а з нею і шавлія, сп’яніння винне проженуть». От, і де ви раніше були вельмишановний Арнольде з цим дорогоцінним рецептом, коли деяка ідіотка намагалась досягти того самого винного сп’яніння?! О-о-о! А далі ще цікавіше: «Троянди додати квітку та щезне любовний біль. Пристрасть стримує чоловічу вона, робить рута безпристрасним». Яка краса! Треба взяти на озброєння, якщо у когось занадто кров скипить. До чайку підливати, наприклад. Головне, самій той чайок не сьорбнути, оскільки, судячи з наступної фрази, на жінок рута має ефект прямо протилежний. Не діставало ще самій накинутись на декого.

Залишилось знайти руту та троянду. От з останньою, проблем якраз нема: на кухні квітне та пахне поки що. А рута квітне, якщо мене не зраджує пам’ять, з червня по серпень, й збирати її потрібно під час цвітіння. Тож, зі свіжою сировиною мені точно не пощастило. Добре, пориюсь у професорській шафі: не може везіння бути на стільки лімітованим – вимагаю продовження!

Фоліант я акуратно закрила й повернула на місце: все ж таки раритет. Мабуть. Не дай боже, з ним щось станеться, Колвін мене точно не помилує. А от особисті напрацювання, сподіваюсь, не такі вже недоторкані. Хоча, й дозволу пхати в них свій ніс я також не отримувала. Але ж завжди можна знайти лазівку. Мені не було сказано: «Валеріє! Не смій ходити до західного крила – заборонено!» Пролунала лиш єхидна впевненість у тому, що я, при всьому своєму бажанні, потрапити туди не зможу. Але ж я змогла! Й слів: нічого тут не чіпати – також не було.

Так-так! Звісно ж недобре хазяйнувати у чужому домі. Маленький нюанс: Тиміш сказав, що дім, якраз таки, мене хазяйкою й визнав, тож, можу торкати усе, до чого мої невгамовні лапки дотягнуться! І взагалі: мене позбавили курсової й можливості півтора місяця торохтіти лабораторним посудом, синтезуючи доволі цікаві речі з області метабономіки. Треба ж мені тепер кудись перенаправити накопичену для цих цілей енергію, а разом з цим адаптуватися до місцевих умов проживання! Залишилось лише вектор визначити.

Потягла перший ліпший лабораторний журнал. І що тут? Яка краса – у прямому розумінні цього слова, враховуючи переклад назви парфумів! Ефірна суміш «Маніпулятор», що йде разом із парфумами «Pretiosa». У жіночому варіанті парфумів: брати Русалчин хвіст – коріння жіночої рослини, у чоловічому – чоловічий. Логічно. Дводомна рослина? Ніколи про таку не чула. Місцева флора? Треба буде Тимоша розпитати. До речі, а що це його не чутно?

– Тиміш? Тиміш! – а у відповідь тиша. – Ти-и-мі-і-іш!

Не чує? Чи… Чи сюди йому доступу немає? Яке чудове місце! Знатиму, куди ховатись, коли дістануть. Одна неприємність: тут навряд чи вдасться сховатись від того, хто більш всіх і дістає. Цікаво, а він зможе зачинити так, щоб мені потім не вдалось відчинити? Навіть надто цікаво. Гадаю, у світлі останніх подій, я це швидко взнаю. На крайній випадок: заборонить заходити під загрозою колесування або інших… тілесних покарань.

Ох, Лєрка, Лєрка! Плаче за тобою пасок! Або дещо інше, чим тебе вже лякали. І ось це останнє, хоча й було лякливим, та виявилось досить привабливим. Навіть не знаю: чи здатне воно мене зупинити з огляду на його специфічність? Що ж я зроблю, коли цікавість, судячи з усього, раніше за мене народилась та, у силу свого старшинства, встигла перехопити кермо керування моїм, податливим до різного роду авантюр, мозком?! Я й сама, інколи, не знаю, куди моя безголовість завести може. Он: до Лукомор’я довела! Кому сказати…