Глава 5. Сніданок при свічках

Відкисати у ванній після всього того жаху, що відбувся зі мною за останню добу, було цілковитою вершиною раювання. Тепла вода, пухнаста піна, терпкуватий деревний аромат з невеличкою домішкою солодкого, де не було й натяку на нудотність: така собі сувора чоловіча солодкість! Це що ж за іриси так пахнуть? Хотілось би побачити.

А от відсутність жіночих парфумів навіть порадувала. Отже, буду першою русалкою у місцевому водоймищі, тобто – ванній. Хоча, дивлячись на Колвіна, сумніваюсь, що представниці прекрасної статі дозволили йому скніти у чернечій самотності. Тож, цифра один, боюсь, надто занижена. Проте, тут ніхто не затримався, і те – добре. Свої парфуми на зло увіткну на яку-небудь поличку!

Лєра-а-а! Ти про що взагалі думаєш? Ти навіть не знаєш, де знаходишся! Тебе висмикнули з твого світу… Чорт! От можна при здоровому глузді собі таке уявити?! Тебе намагались викрасти, тягали по якимсь порогам, знайомили з вартовиками й домовиками, мало не прибили й реанімували, після чого ти вже десь через годину була здатна рухатись. Земна медицина просто відпочиває! А ти тут мрійно закочуєш оченята лиш при згадуванні імені того, кого ще півтори доби тому готова була придушити, попри усю принадність зовнішності?! Соколовська, у тебе точно дах поїхав. Хоча, за таких обставин, не здивуюсь, якщо він вже півкраїни проторохтів, розгубивши увесь свій шифер по дорозі.

У двері тихенько постукали:

– Валерія! Ви там не потонули? Бо реанімувати вас другий раз поспіль, було б занадто навіть для вас.

Ха-ха! До речі, про реанімацію – чергове нагадування. Я пам’ятаю, Ігоре Дмитровичу, задоволення від тієї процедури я точно не отримала, тому:

– Так не реанімуйте: вам же менше клопоту. Ніхто дятлом стукотіти не буде.

– А мені совість не дозволить.

Це ж треба! У когось, виявляється, і таке у наявності мається, якщо це не злий жарт:

– У вас що: контракт із нею закінчився? Чотири роки до цього вона відмовчувалась, мабуть, у долі була. А тепер забули поділитись із нею?

– Так і ви на той світ раніше тікати не намагались.

Я аж закашлялась:

– То вона у вас вмикається, лиш коли я коні двинути збираюсь?! Яка мила дама! Тепер вже й не знаю: чи відроджувати її в вас, помираючи самій, чи упокоїти її навіки, залишившись живою?

За дверима почувся приглушений сміх:

– Гадаю, я зможу вмовити її прийняти факт вашої живості й не впасти при цьому в кому.

– Боюсь уявити, що ви їй за це пообіцяєте.

– Я бачу: тонік з вас не вивітрився.

– Не сподівайтесь, – пирхнула я.

– Зрозумів. Одяг висить на ручці.

Я почула, як стихали кроки. Мабуть, пішов своїй кровожерливій совісті долю пропонувати. Питання тільки, з якою ціллю: щоб змовкла?

Змусивши себе зусиллям волі виповзти із затишної ванни, та й те лиш тому, що справді боялась заснути в ній, я закуталась у величезний пухнастий рушник і впала на пуфик, що сиротливо тулився неподалік. Рухатись не хотілось зовсім, так що з тоніком я дещо перебільшила. Покладіть мене зараз у постіль, і я засну, забувши про будь-які тоніки і накопичені питання. Та розсиджуватися теж було не варто, інакше я ризикувала поснути прямо тут, ганебно впавши на підлогу. Ні-ні: вдосталь з мене було цих валянь!

Я повільно сповзла з пуфика й попленталась до дверей. Обережно протиснувши у щілину руку, я зняла з ручки пакет і швиденько потягла до себе. Зверху лежала біла мереживна білизна тонкої роботи – я такої і не бачила. А мене черговий раз кинуло у краску: Колвін мені білизну замовляв?! Стоп! Замовлення робив Тиміш… Домовик і білизна – який пасаж! Хоча, було сказано замовити на всі випадки. Може, дами з ательє зметикували? Скоріш за все.

Не встигла я з полегшенням зітхнути, як мене знов осяяло: а до цього пакета його хто склав? Навряд чи Тиміш. Залишається… Ну, от навіщо ця картинка перед очима постала? Чорт! Я так і уявляю мальовничість епізоду… Добре, все одно вдягатись треба.

Білизна була дуже приємною на дотик і цілком по мені. Цікаво, у Тимоша в оці лазерний сканер вбудовано? І наскільки часто він такі замовлення робить? Для дам… От же! Чи він для Колвіна одяг замовляє, як варіант? Ну, та звісно ж! Потіш себе, Лєрочко, байками! Як же це неприємно – подібна здогадка – про дам. Хоча, взагалі, тобі нема ніякого діла до будь-яких професорських відносин хоч будь з ким. Ну, носиться він з тобою останню добу, як чорт з торбою! То й що?! Він тобі нічого не винен. Чи винен? Зрозуміло, що винен: притяг мене хтозна-куди – от нехай тепер і несе за мене відповідальність. Тож, я з чистою совістю можу виставляти претензії, щонайменше, подумки. Мені моя совість це точно дозволить. Одягайся далі, дорогенька.

Наступною була приталена футболка – також біла. Маленькі рукавчики ледь прикривали плечі, а напівскромне декольте теж прикривало те, що повинно прикривати, доволі відносно. Білі м’які штани вільного крою пов’язувались на стегнах, залишаючи трохи відкритим невеликий проміжок – ледь помітний – між поясом і футболкою. Я покрутилась перед дзеркалом. Мало доволі пристойний вигляд. Не те, щоб фривольно, та десь біля того. Кінець кінцем, не я це вибирала! Можна виповзати в люди, поки моє мокре волосся не перетворилось на атомний вибух.

Зійшовши у вітальню, я зрозуміла, що питання ставити зараз буде нікому. Колвін безтурботно спав на дивані. А мені що робити? Хазяйнувати у чужому будинку – якось не те. Та спати теж хочеться. На дивані, щоправда, було містечко, де вмоститись, та навряд чи це було гарною ідеєю. Тому мені нічого не залишалось, як сутужно зітхнувши, скрутитись калачиком у кріслі. На щастя, воно було все ж таки великим і, не звертаючи увагу на деяку незручність, заснула я миттєво.

***

Прохолодний вітерець приємно холодив мою щоку й потроху грався з моїми локонами, розсипаними по подушці. Ніздрі лоскотав тонкий аромат бузку, що вривався у кімнату кожного разу, як здіймалась фіранка. Ніч. Травень. Весна… І вранці на курсову… Стоп! Біля гуртожитку не росте бузок – це я добре пам’ятаю.