Глава 1. "Практичний" апокаліпсис

«Чорт! Чорт! Чорт!»

У голові не крутилося жодної пристойної думки: тільки та виключно лайливі. От, якби доля виявилась фігурою цілком персоніфікованою, то мені дуже хотілось би притиснути її у якійсь відлюдній місцині та в досить агресивній формі повипитати норовливу даму про те, чому саме я віддана на поталу її збоченого чорного гумору?! Чотири роки! Чотири роки праці, щоб тепер ось так от добити мене?! Залишилось потерпіти два роки…

Чотири роки тому

Я ніколи не забуду перший день занять, коли я, окрилена вдачею, що нарешті всміхнулась мені у вигляді вступу до овіяного мріями університету, кляла бісів автобус, що застряг у заторі через те, що якийсь ідіот на джипі, по лиш йому відомій причині, застряг на світлофорі та застопорив увесь рух!

Два квартали! Мені потрібно було пробігти цілих два квартали під знущальну усмішку вересня, що вирішив здобути собі лаври липня, рясно заливаючи спекою запилені вулиці. Я летіла, немов за мною нісся рій розлючених бджіл та, буквально фізично відчувала, як цей ненависний пил огидним шаром вкриває мене з ніг до голови. І ось, коли я, задихана та, неначе прибита пильним лантухом, майже у прямому сенсі, увірвалась до аудиторії, нервово штовхнувши двері, що не встигли зачинитись, навіть не замислившись над тим фактом, що з протилежного боку хтось це намагався зробити, то замало не забила самого зачиняючого.

Високий брюнет років за тридцять у костюмі кольору непробивної сталі, і з такими ж сталевими, із включеннями синіх крижаних бризків у райдужці, очима, обдав мене  заполярним холодом. По моїй спині навіть морозяні голки пронеслись і, десь  у закутках свідомості, народилось щось подібне вдячності за, хоч і віртуальну, та все ж прохолоду посеред цієї дикої спеки. А, може, то був лиш кондиціонер. Не впевнена.

Наступна за вивчаючим мене поглядом фраза, миттєво перетворила морозяні голки в отруйні, що рвонули до мого мозку, провокуючи неприпустиму слабкість – невгамовний язик, котрий періодично забуває одну чудову істину: мовчання – золото.

– Ви впевнені, що не помилились адресою? Може, варто було вийти на дві зупинки далі? Боюся, інформація з моїх вуст, може видатись дещо незасвоюваною для вас, – пролунало роздратовано, але так, щоб розчути могла лиш я.

Я знала, що знаходиться через дві зупинки – косметологічна клініка! Та за кого він мене має?! Отрута, що злетіла з кінчиків голок, помчалась до моїх звивин, намертво заблокувавши інстинкт самозбереження та розсудливості. Язик, здається почав жити власним життям і, крізь зціплені зуби, зло процідив:

– Я саме проводжу експеримент з адаптації мого, нічим необтяженого мозку, у цілях сприйняття незасвоюваної інформації, та послідуючим перетворенням її в біологічні імпульси, здатні трансформувати набір розрізнених фактів у деяку подобу знань, хоча б віддалено облагороджуючих мій, неспотворений інтелектом, вигляд.

– Впевнені, що ваших біологічних імпульсів буде достатньо, щоб хоча б наблизитись до сприйняття? – осміхнувсь він не менш зло. – В противному випадку все це унеможливить процес синтезу «розрізнених фактів у деяку подобу знань». А я, як ви розумієте, – він широко посміхнувся, і посмішка його однозначно не обіцяла нічого доброго, – полегшувати процес адаптації, точно не маю наміру, – він кивнув у бік аудиторії. – Займіть своє місце, якщо таке там мається.

Наступні дві години вступної лекції з прикладної біохімії промайнули, немов у тумані, наче в моїй голові бовтався силікон, а не мозок, досить таки живий. Періодично я ловила на собі недобрий погляд лектора. Точніше, спочатку я відчувала холод, а здійнявши очі, встигала помітити дві крижані брили, що так і норовили заморозити мене навіки. Як він мене ще не вигнав?! Згодом, всі чотири роки, ніким другим, окрім як «катувальним агрегатом» та «кровопивцею» я його не називала. Не в очі, зрозуміло…

Таким чином, навчання на кафедрі прикладної біохімії обіцяло бути «веселим», враховуючи, що вищеозначений професор Колвін Ігор Дмитрович був її завідуючим, і моя перспектива довчитись до магістратури ставала хиткою і примарною. На щастя, він хоч практичні заняття не вів. Поки що. А от іспит з прикладної біохімії у кінці першого курсу приймав саме він. І мені, зрозуміло, судячи по його красномовним поглядам у мій бік під час лекцій, нічого доброго це не обіцяло…

Три роки тому

Перші два іспити з неорганіки та вишки я здала на «відмінно». Третім іспитом ішла «Прикладна біохімія». Здавали ми його письмово усією групою, а наступного дня, після того, як викладач ознайомиться з нашою писаниною, повинні були підтвердити свої опуси в усній формі. У правильності відповідей я не сумнівалась, тим більш, що перевірила їх по поверненню в кімнату. Але й у каверзності професора сумнівів не було також.

Коли я першою героїчно рвонула до дверей в аудиторію, оскільки всі м’ялися у нерішучості, моя подружка Алька схопила мене за руку:

– Збожеволіла?! Йти до нього у перших рядах?! Він же бадьорий і абсолютно незморений з ранку! Він же тебе катком асфальтоукладним по твоєму ж «твору» розкатає. Іди в кінці, коли йому вже набридне усіх вислуховувати.

– Ага! І він від злості на нескінченне миготіння фізіономій та нашу, як він висловлюється, «відсутність уміння до синтезу фактів», розкатає мене ще точніше і тонше. Краще вже одразу нехай приб’є, ніж тремтіти ще декілька годин, – пирхнула я і увійшла в аудиторію першою.

І з перших же кроків доля-злодійка підставила ногу у прямому сенсі, змусивши мене спіткнутися на рівному місці, тому слова «Добрий ранок!», що вилетіли з мене у цей момент, пролунали далеко не по-доброму.

– Ви в цьому впевнені? – мене немов обкотило крижаною водою, поки я приймала більш стійке положення. – Але, нехай так, припустімо, що він «добрий», – додав викладач в’їдливо. – Питання тільки: для кого?

Моє, часом безглузде та абсолютно безладне, відчуття самозбереження цього разу встигло вдарити по гальмах, і я розсудливо промовчала, спокійно… добре, майже спокійно наближаючись до дракона, котрий, як я сподівалась, на даний момент був виспаним та досить-таки ситим, а тому – не кровожерливим, хоча б якийсь час. Ну, теоретично, якщо вірити казкам. От тільки в моєму житті із казками якось не склалось.