ЛУЦЬК, МАРШРУТКА І МОЇ НЕРВИ

 Я просто хотіла нормальний понеділок

Кажуть, понеділок — важкий день.

Не знаю, хто це придумав, але підозрюю, що ця людина колись жила в Луцьку, їздила маршруткою о восьмій ранку й мала сусідку, яка знає про тебе більше, ніж ти сама.

Мій понеділок почався о 6:47.

Не тому, що я така дисциплінована. Просто сусідка зверху вирішила, що саме зараз найкращий час пересунути меблі.

Судячи зі звуків, вона пересовувала не шафу, а цілу квартиру.

Я відкрила одне око.

— Господи, дай мені терпіння.

Зверху щось гупнуло.

На кухні мене чекала порожня банка кави.

Це був перший удар.

Другий — повідомлення від подруги Олександри:

«Ти сьогодні в центр їдеш?»

Я написала:

«Так. А що?»

«Та нічого. Просто питаю».

От коли людина пише «просто питаю», знай: зараз тебе попросять зробити те, чого ти взагалі не планувала.

За хвилину прийшло:

«Можеш мені забрати посилку? Вона маленька».

Я погодилася.

Спойлер: маленькою виявилася тільки її совість.

О дев'ятій я стояла на зупинці.

Був той особливий луцький ранок, коли на вулиці наче й не холодно, але вітер поводиться так, ніби має до тебе особисті претензії.

Маршрутка під'їхала переповнена.

Двері відчинилися.

Звідти на мене подивилися двадцять людей.

Я подивилася на них.

Ми мовчки зрозуміли одне одного.

Але водій сказав:

— Проходьте, там є місце!

Де саме було те місце, я не знаю досі.

Можливо, він мав на увазі духовний простір.

Я зайшла.

Одразу відчула чийсь лікоть під ребрами, сумку біля коліна й запах парфумів, якими, здається, користувалися ще за часів моєї школи.

— Дівчино, передайте за проїзд!

Я взяла гроші.

Потім ще одні.

Потім ще.

За три хвилини я вже працювала неофіційною касиркою маршрутки.

Одна жіночка передала купюру й сказала:

— Мені здачу.

Я хотіла відповісти, що теж не проти, якби мені хтось дав здачу з цього життя.

Але промовчала.

На наступній зупинці зайшла бабуся.

— Ой, люди добрі, посуньтеся!

Ми посунулися.

Не фізично, бо це було неможливо.

Морально.

Коли я нарешті вийшла в центрі Луцька, то почувалася так, ніби щойно пройшла випробування на виживання.

Поправила волосся.

Дістала телефон.

І побачила повідомлення від Олександри.

«Слухай, посилку вже чоловік забрав. Не треба».

Я стояла посеред вулиці й дивилася на екран.

Потім повільно набрала:

«Олександра, я тебе дуже люблю».

І додала:

«Але сьогодні краще нам не бачитися».

Тоді я ще не знала, що це був найспокійніший момент мого дня.