Епілог

Чотири роки потому.

Минуло чотири роки з народження нашої донечки. Ні, день народження у неї вже було три місяці тому, але спогади про той день залишились з нами назавжди.
Я добре пам’ятаю як мені було боляче, як все було несподівано. Я злякалась, бо була невідомість. А потім темрява, тиша. І я ніби ще жива, але на грані. Добре пам’ятаю обличчя коханого, коли він вперше зайшов у палату. Роман тоді плакав. Не приховував своїх емоцій. А коли побачила нашу донечку, то забула про весь біль. Я пам’ятаю, як я вперше побачила її. Маленьку, зморщену, ніби з іншого світу. Вона лежала в інкубаторі, укрита пелюшкою, а до її тільця були під’єднані тонесенькі дроти, що світилися лампочками. А вже коли нам дозволили її взяти на руки… Це напевно, був один з найпрекрасніших моментів. Не дивлячись ні на що. А після бачили як вона росте. І не вірилось, що вона була такою крихітною. Такою беззахисною. Але водночас такою сильною.
Зараз ми сидимо на пляжі. Вже сутеніє, але ми вирішили все ж вийти на пляж. Хотіли зранку, але сонце так пекло, що я побоялась за стан Романа, у нього ж алергія на сонце. І я не зможу дивитись на нього, як він страждатиме від цих опіків.
Ми з Романом сидимо на пледі, який розклали. Він мене обіймає, а я пригорнулась до нього. Шум морських хвиль став рідним, а також сміх нашої Діанки. Яка бігає по пляжу та збирає мушлі. Вона сама вибирала собі одяг, тому одягнена у білу сукню, яку ми купили їй на свято, але сукня Діанці так подобається, що сказала одягатиме її щодня.
— Ром, можна я дещо тебе запитаю, ти тільки відповіси чесно, як відчуваєш.
— Ну, питай.
— А якби я тоді померла, що було б з вами… з тобою та Діанкою? — Рома подивився на мене здивовано. І мовчав декілька секунд.
— Знаєш, коли ти була там… В реанімації. У мене на мить виникло таке питання… Я думаю, що ми б жили тут удвох. Приходили б щодня на твоє улюблене місце на пляжі… Навіть взимку. Часто б їздили на кладовище. І весь час би розповідав донці про тебе, — він подивився на мене, — а, ще, б нашу доньку звали по-іншому.
— Як би її звали?
— Її б звали Ліза, як тебе.
— Ти б назвав нашу доньку Лізою?
— Так. Щоб пам’ятати, що це ім’я для мене — найрідніше. Але Діана їй підходить більше, бо моя Ліза зараз біля мене. І у мене є можливість обіймати тебе щодня, щохвилини. Бо я тебе кохаю.
Він поцілував мене у губи.
— А я тебе, — сказала. І ми почули голос нашої донечки.
— Мамо! Тато! Дивіться, що я знайшла! — Діанка підбігла до нас, — я знайшла мушлю у вигляді сердечка.
— І справді дуже схоже, — сказав Роман та посадив доньку між нами.
— Я вас дуже люблю, — сказала донька та обійняла нас.
— Дівчата, у мене для вас є новина. Думав її сказати дома, але зараз якраз здається саме той момент.
— І яка ж новина у нашого тата? — запитала я.
— Я забронював котедж на тиждень. Поїдемо на Закарпаття.
— Ти серйозно?
— Абсолютно. Море — це звісно добре, але ж ми його бачимо щодня…
— І чуємо, — додала Діана.
— Отож. Тому я подумав, що нам хоча б на тиждень треба з’їздити та відпочити десь далеко від цього моря. Що на це скажете?
— Мені подобається! — крикнула Діанка, схопилась та почала стрибати.
— Я теж не проти… Точніше тільки згодна.
— Ось й чудово. Виїзд вже післязавтра. Тож треба збирати речі.
— Тоді гайда додому збирати речі. — Сказала я та вже збиралась встати. Роман швидко встав та допоміг встати мені. Просто з ввічливості, а не через моє фізичне самопочуття. Я вже давно не відчуваю біль. А він все одно здається боїться за мене. Боїться принести мені біль навіть тоді, коли у нас зближення. І хоч я казала, що все добре, він все одно за своє: “Я хочу, щоб ти почувала себе добре.”
Ми заслуговуємо на щастя. Бо ми пройшли разом великий шлях: онлайн знайомство, відстань, безсонні ночі, коли ми були на відео дзвінках, розмови та мовчання, першу зустріч наживо, яку обидва так хотіли й боялись одночасно. Новину про вагітність та те що було після неї. Ми не ідеальні, але ми разом. І цього достатньо.

Книгу опубліковано на сайті Букнет.