33 глава "Все пішло не за планом"

Сім місяців потому.
Одеса.
Роман.

Вагітність проходить спокійно. Ніяких примх від Лізи. Її не тягне на щось божевільне. Єдине, що коли вона взяла замовлення на фрілансі, то не змогла виконати замовлення. Лізу тоді знудило від простої акварельної фарби.
Пам’ятаю, що я на неї тоді мигцем подивився та побачив як вона тоді взяла пензель у руку, зробила мазок на папері. Потім різко його кинула та побігла на балкон. І після того ніяких замовлень вона не брала.
Але на останньому УЗД сказали що є якась загроза. І Лізі треба полежати у лікарні.
І ось вона вже як тиждень лежить в лікарні. Я до неї їжджу кожен день. Лікарня недалеко тож час на поїздку займає не більше двадцяти хвилин.
Сьогодні я приїхав до неї зранку, бо вихідний день — субота. Сидимо у палаті, я її тримаю за руку, ми просто розмовляємо про те, якою буде наша донечка. Про її можливий характер та зовнішність.
— Характером вона піде у тебе, — каже Ліза, — така ж спокійна… Не будить мене вночі, дає можливість поспати.
— А зовнішність твоя. Я знаю, що вона буде красива — сказав та побачив, що вираз обличчя Лізи змінився. Він був спокійний, але зараз щось не так.
— Ром, зі мною щось не так.
— Що таке?
— Болить, ось тут, — вона показала на низ живота, а після помітили на простирадлі пляму крові.
— Що це? — в паніці запитала Ліза. Я ж не довго думаючи, вибіг з палати:
— Лікаря! Покличе лікаря!
За хвилину лікар підійшов до Лізи, а за ним ще акушерка та дві медсестри. Вони почали оглядати Лізу.
— Втрата свідомості… У неї передчасне відшарування плаценти. Терміново в операційну! — голосно сказав лікар.
— З нею все буде добре?
— Ми зробимо все можливе, щоб і дитина і Ліза були живі, — сказав лікар та швидко вийшов з палати. Лізу вже повезли на каталці в операційну. А я стою посеред палати як вкопаний і все думаю: “Лізо, живи. Ти мені потрібна… Кохаю тебе”.
Я не знаю як опинився у коридорі. Дивлюсь на годинник зараз лише 9:49. Ще сорок дев’ять хвилин тому все було добре, а зараз Лізу повезли на операцію. І я не знаю що буде. Відчуття якоїсь безпорадності. Розумію, що від мене зараз нічого не залежить.
Минула одна година, дві, три, а від лікарів ніяких новин. У моїх думках з’являються дурні сценарії мого подальшого життя… без Лізи та донечки. Яку ми так хочемо. Я не уявляю своє життя без них.
З відділення операційної вийшов лікар. На вигляд стомлений з сумними очима. Він подивився на мене.
— Вони живі? — запитав я.
— Ваша донька в кувезі в неонатальному відділенні…
— А Ліза? Що з нею?
— Ліза втратила багато крові… Вона у критичному стані, але ми стабілізували її стан. Наразі вона в реанімації. Найближчі години будуть вирішальними, — сказав лікар. А я подумав: “Вирішальними для чого? Чи виживе вона?”.
Все що я зміг зробити так це кивнути головою, що все зрозумів. Лікар пішов, а я стою та подумки повторюю: “Ліза у критичному стані”. Життя якесь непередбачуване взагалі. Воно дало надію нам для спільного щасливого життя, а зараз ось так просто все може закінчитись? Не можу в це повірити. Якщо вона помре, то що буде зі мною? Що буде з донечкою? Яка вже бореться за життя. Напевно ми будемо жити лише вдвох, але хоч би все було по-іншому. Щоб далі знову були “ми”... ми втрьох.
Не знаю скільки минуло часу до мене підійшла медсестра.
— Ви Роман?
— Так, — пошепки сказав та встав з лавки.
— Ви можете побачити доньку, якщо хочете.
— Хочу.
— Тоді, ходіть за мною.
Ми йшли коридором, зайшли до неонатального відділення. А після у якесь приміщення, де було тихо. Чутно було лише як працюють прилади.
Ми підійшли до одного з кувезів.
— Ось ваша дівчинка, — я побачив маленьке тільце з прозорою шкірою.
— Як вона? — перевів погляд на медсестру.
— Вона дихає переважно самостійно… Але ми підключили легку підтримку. Її організм ще вчиться. Серце працює стабільно, — відповіла медсестра, — можете поговорити з нею. Вона чує вас.
Я нахилився до прозорої стінки.
— Привіт, Діано. Це тато. Я тут, біля тебе. Мама теж скоро буде з тобою, вона сильна. Як і ти.
Я не знав, що ще сказати. Просто стояв і дивився на неї. На крихітні пальчики, що ледь ворушились. На те, як груди піднімаються та опускаються. Вона дихає. А тепер головне, щоб ще одна моя дівчинка жила. Та, яка мені подарувала ось це диво, яке зараз також бореться за життя.

Я не знаю, скільки минуло часу. Дні злилися в один. Мене пускали до Лізи лише на кілька хвилин — у масці, в бахілах, мовчки. І все, що я бачив — її тіло під ковдрою, підключене до десятків трубок, моніторів, катетерів. А коли я її бачив, то в моїх думках було одне: “Вона жива. Вона дихає… Я вірю, що Ліза сильна та отямиться”.
Сьогоднішній день почався як завжди. Кава з автомата. Ті самі двері реанімації. Те саме спустошене відчуття.
— Ви Роман? — спитала медсестра.
Я кивнув.
— У неї відкрились очі.
Я спочатку не зрозумів. Просто дивився на неї.
— Що? Ви серйозно?
— Так. Пульс стабільний, тиск теж. Вона ще слабка, але реагує. Можете зайти на кілька хвилин.
Я зайшов у палату. Став біля ліжка. І побачив її — вона лежала з напівзаплющеними очима, бліда, але... жива. Я не зміг стримати емоцій, тому сльози потекли по моєму обличчю.
— Лізо… — прошепотів я. Вона ледь-ледь повернула голову й глянула на мене. Її губи тремтіли. Вона щось прошепотіла.
Я нахилився ближче.
— Донька… — ледь чутно повторила.
— Вона жива, — сказав.
Очі Лізи наповнились сльозами. Я взяв її за руку — холодну, але справжню… Живу.
У цю мить я зрозумів — ми пройшли найстрашніше. Попереду буде ще багато болю, страхів, хвилювань. Але зараз — ми живі. І ми разом.