32 глава "Знову біля тебе"

Роман.

День почався звичайно. Підготовка дипломної роботи. Невеликий відпочинок, а саме кава та круасан. Розмова з тіткою, щоб впевнитись, що у неї все добре. Після знову дипломна робота за якою просидів ще півтори години. А після зайшов на декілька хвилин у Діскорд, потім подумав, що добре було б відпочити та піти трохи подрімати. Але як тільки зайшов у Діскорд, то побачив Лізу онлайн. А після її дзвінок. Ми з нею ніколи не розмовляли вдень. Тому для мене її дзвінок був дивним. Натиснув кнопку “Відповісти” та побачив її заплакану. Зразу зрозумів, що щось не те. І її слова “Ти тільки не лякайся” мене вже злякали. Ліза сказала, що вагітна, а я навіть не знав як себе вести, я просто розгубився, тому й закрив обличчя долонями. Приходив до тями таким способом. Зрозумів, що не можу бути без Лізи. Хочу бути біля неї. Сказав, що шукаю квиток. І справді знайшов один єдиний, який був на найближчий поїзд.
Ми попрощались. А я сиджу шокований цією новиною. Тепер наше життя з Лізою стовідсотково спільне. Я не відмовлюсь ні від неї, ні від дитини.
Встав та почав швидко збирати речі. Взяв сумку поклав туди одяг, ноутбук, зарядку павербанк, навушники. Все те, що забув взяти коли їхав до тітки. Склав все за півтори години. Подумав, що треба подзвонити тітці, хоча б відеодзвінком. Тож набрав її.
— Привіт, як справи? — запитав.
— Все добре. Ми ж сьогодні вже розмовляли. А ти як? Щось трапилось?
— Зібрався їхати у Київ до Лізи. Буду там вже завтра.
— А, що так терміново треба їхати? Ти ж наче казав, що десь через місяць поїдеш.
— Плани змінились. Декілька годин тому дзвонила. Вся в сльозах… — я зітхнув — загалом вона сказала, що вагітна.
— Що? — тітка усміхнулась — Ти серйозно?
— Так. Я сам ще не до кінця усвідомив, — відповів. — Вона показала мені тести. І там виражено видно дві смужки.
— Ну що ж… Вітаю тебе. Це… велика відповідальність. Але і велике щастя.
— Я знаю, — кивнув. — Я злякався спочатку. Просто сидів і не міг нічого сказати. Але потім побачив її обличчя таке розгублене, налякане і зрозумів, що не маю права зараз відступити. Що не можу просто “дати задню”.
— Це правильна думка, Ромчику. Якщо вирішив їхати — їдь. Але при цьому думай, що далі. Не лише завтра, а й через рік. Через п’ять. І не бійся планувати. Ти не сам, — тітка завжди знала як підтримати мене у потрібний момент.

Наступний день у мене почався з того, що я попередив керівництво на роботі про те, що мене не буде декілька тижнів. Але дипломну роботу все ж треба буде робити.
Заїхав у магазин купив шоколад перед тим як поїхати. Ліза сказала, що цей шоколад їй досі подобається. Після купив м’яку іграшку. Простого ведмедика.
І ось я сиджу у вагоні поїзда та дивлюсь як у вікні швидко змінюється картинка. Думки всі про Лізу. Як вона себе почуває? Що буде коли ми зустрінемось?
Вже вечір, поїзд під’їжджає до перону. І я відчуваю як моє серце починає стукати сильніше. Ми зараз знову побачимось.
За декілька хвилин я вийшов з вагона на перон. Роздивився його, людей було багато, але Лізи ніде не видно. Раптом чую голос позаду себе. Тремтячий, але такий рідний.
— Ти приїхав, — я розвернувся та побачив її. Ліза стоїть переді мною. Очі світяться при тьмяному світлі, але й усміхається.
— Я просто не міг не приїхати, — обійняв її міцно. І ми так стояли декілька хвилин. Вона відсторонилась від мене.
— Поїхали додому. Я мамі сказала, що ти приїдеш.
— А казала причину мого раптового приїзду?
— Ні. Я не знаю як їй це сказати.
— Разом скажемо, — я взяв її за руку і ми поїхали до неї додому.
Їхали ми довгенько. Я весь час тримав Лізу за руку. Вона поклала голову на моє плече.
— Дякую, що приїхав, — пошепки сказала. Я її поцілував у скроню.
Приїхали до під’їзду. Я дістав свою сумку з багажника, ми зайшли у під’їзд. Ліза відчинила двері. Ми зайшли у квартиру. У квартирі пахло випічкою та м’ятою. До нас вийшла жінка. Ліза дуже схожа на неї. Така ж усмішка, такі ж очі.
— Доброго вечора, — сказав я.
— Доброго вечора, — сказала Лізина мама, — мене звати Оксана. А тебе Роман?
— Так.
— Ну, що ж проходьте. Познайомимось. Цікаво, хто вкрав мою доньку на два тижні.
— Мамо.
Ми помили руки та сіли за стіл. Пані Оксана налила м’ятний чай та поклала по шматочку штруделя.
— Розкажи щось про себе.
— Мені 24 роки. Живу сам у трикімнатній квартирі… маминій. Недавно дізнався, що це її квартира. Вчусь та працюю.
— А сім’я?
— Мама померла від раку грудей. Тато покинув. Не бачив його вже 10 років. Є тітка, мамина сестра. Вона моя єдина підтримка ну ще є двоюрідний брат. І все, — я стенув плечима.
Ми ще розмовляли, а після Ліза подивилась на мене.
— Мам, у нас є новина. Через яку власне Роман й приїхав.
— Яка новина?
— Я вагітна, — пані Оксана подивилась на доньку. Спочатку було не зрозуміло її емоцію, та потім вона зітхнула й усміхнулась.
— Серйозно? Ти ж ще зовсім молода… А втім, я вас розумію, — вона не сказала нічого поганого.
— Що?
— Я теж завагітніла у 19 років. Тільки та вагітність не була нормальною… втратила дитину. Як твій тато сказав тоді: “Все пішло не за планом”. Підтримував мене.
— У мене була б старша сестра чи брат?
— Так. Але знаєте, це не означає, що з тобою теж повинно таке статися. Через два роки народилась ти. Робили кесарів розтин, тебе першу побачив тато, бо я була під наркозом. Тому він до тебе так й прив’язався.
— Я думала, ти відреагуєш по-іншому.
Пані Оксана усміхнулась.
— Позбуватися дитини не треба раз так вийшло. Ми з вами завтра підемо в лікарню на УЗД.
— Сама будеш робити? — я з непорозумінням подивився на Лізу.
— Я — гінеколог, — сказала Лізина мама, а я аж рот відкрив.
Тож вирішили, що завтра ми втрьох їдемо у лікарню.

На наступний день ми й справді поїхали у лікарню. Лізі зробили УЗД та сказали, що все у порядку. Що дитинка розвивається як треба по терміну. І це неабияк радує.