31 глава "Тільки не лякайся"

Півтори місяці тому.

Приїхала від Роми півтори місяці тому. Ми знову продовжили спілкування лише онлайн та відео дзвінками. Я за ним дуже сумую. І він за мною теж. Рома навіть сказав, що коли у нього буде можливість приїхати — він приїде. І я вже чекаю на нього.
Сьогодні була в інституті. І весь час мені було дуже гидко. Нудило так, що хотілось просто знаходитись у туалеті, а не на парах. Я себе навіть почала проклинати за те, що поїхала у цей інститут.
По дорозі додому зайшла в аптеку, купила тести на вагітність. Бо ж мене не просто так нудить. Ніколи не болів живіт просто так.
Приїхала додому. Сестра ще в школі, мама на роботі. А я скинула з себе сандалі та зразу пішла у ванну кімнату. Зробила тести, а поки чекала, то так хвилювалась, то сиділа на краю ванної, то дивилась у дзеркало. І ось вже час коли тест почав показувати результат. Подивилась на перший тест — виражені дві смужки. На другий тест такий же результат. А третій вже й не думала дивитись, бо зрозуміла, що я вагітна.
Це ж треба, один раз була у Романа. Три рази було зближення. А вже вагітна. З очей потекли сльози. І в голові з’явились три слова: “А, що якщо…”. Я навіть не знаю як про це сказати Роману. Ми з ним декілька разів декількома фразами говорили про дітей. Але ж то було лише в жарт, а тут вже зовсім не до жартів.
Сіла на підлогу та оперлась об стіну. Заплющила очі, думала, що не буду плакати, але це не допомогло. Моє життя вже не буде таким як до цієї новини, а яким буде життя Роми коли він дізнається? Я не знаю. А, що якщо він злякається? А, що якщо він скаже, що не хоче зі мною більше мати нічого спільного? Ця фраза крутилась у мене в голові дуже довго, але я маю це йому сказати.
Вставши, вмилась та пішла у свою кімнату. На годиннику лише 14:07. І Рома можливо ще працює, але я повинна сказати це зараз. Взяла телефон у руки та знайшла його в чаті. Він в Діскорді онлайн.
Я зітхнула.
— Лізо, ти сильна. Ти повинна йому це сказати, — прошепотіла собі та спробувала заспокоїтись. Після натиснула на кнопку виклику. Роман наче чекав мого дзвінка, бо відповів одразу. А поки камери включались, я витерла сльози.
— Привіт, — тихо мовила.
— Привіт. З тобою все добре? Ти, що плачеш? — два простих запитання, але відповісти на них стало складно, ком в горлі стояв.
— Мг… Зі мною майже все добре.
— Твоє “майже” мене лякає, — сказав вже з серйозним виразом обличчя. — Ліз, що сталося?
— Я… ти тільки не лякайся, добре? — він кивнув, але нічого не розумів, — Ром… я… я вагітна — взяла тести в руку та подивилась на Романа. Він сидить розгублений.
— Впевнена? — запитав він, а я показала три тести з вираженими смужками.
— Абсолютно, — він закрив обличчя руками. Сидів так хвилину, а після прибрав руки та подивився на мене.
— Я… я не очікував на таке. Це якось несподівано. — Сказав розгублено, а у мене знову на очах з’явились сльози. Тут з’явилась вже межа між “Я готовий” та “Я не хочу цієї дитини і тебе знати теж не хочу”. Я відчула, що ми зараз стоїмо на роздоріжжі.
— Я не думала, що все так складеться. Не планувала, — почала говорити аби тільки не було тиші.
— Я теж не планував, — він зітхнув, а після подивився на мене і трохи підняв кутики губ, — Ліз, якщо ти думаєш зараз, що я відмовлюсь від тебе та від цього малюка, то ти помиляєшся. Я з тобою, бо я тебе кохаю.
— А я думала, ти…
— Скажу протилежне? — я кивнула головою, що так. — Ніколи. Чуєш, ніколи такого не скажу. І знаєш… — він почав щось клацати мишкою та уважно дивитись в екран — я вже шукаю квиток на найближчий поїзд, щоб бути поруч з тобою.
— А як же навчання, робота?
— Нікуди вони не дінуться. Для мене зараз найголовніша — ти.
Після його слів, я почала плакати.
— Ліза, не плач, все ж добре. Я скоро буду біля тебе. Ми будемо разом. Краще скажи як себе почуваєш.
— Огидно, — сказала як є — нудота, втома, запахи загострились. І їжа деяка стала огидною.
— І це все нормально? — здивовано запитав Роман
— Для вагітних — це абсолютно, нормально. І це не все, що може бути.
— Ага, я вже це читаю.
— Що?
— Про перший триместр вагітності.
— Не треба.
— Ну, добре. — Він подивився уважно на мене. — Ліз, пам’ятаєш, коли ми разом проявляли плівку я тоді сказав про наші стосунки.
— Ти сказав, що вони як проявлення плівки.
— Мг, і я можу сказати, що тепер я цю фотографію бачу дуже чітко. Зі всіма відтінками та контурами. І ти ж пам’ятаєш, що у нас залишився тридцять шостий кадр, — я кивнула витираючи сльози — і сказав, що це буде особливе фото.
— І, що ж ти в цьому кадрі бачиш?
— Нас… нас трьох. Ти я і наш малюк, — Роман усміхнувся, — тільки не плач, будь ласка. — Я кивнула головою та усміхнулась. Ми сиділи у тиші декілька хвилин. А після почула голос Романа.
— Знайшов квиток на інтерсіті. Завтра ввечері буду у тебе.
— Ти серйозно?
— Так, — впевнено сказав Рома та усміхнувся. — Скоро побачимось, кохана.
— Вже чекаю.
— А я йду збирати речі.
Ми закінчили розмовляти, я відкинулась на спинку стільця та заплакала знову, хоча обіцяла цього не робити. Та ці сльози були з іншої причини.