30 глава "Сумую"

Тиждень потому.

Тиждень минув у хаосі. Початок навчання. Знову пари, розклад, деякі нестерпні викладачі. Але на щастя — це останній рік, а після диплом. Який я сподіваюсь буде червоним, адже оцінки у мене хороші. За ці три роки жодної трійки немає.
А ще з Лією бачились. Вона сказала, що не шкодує про той детокс. Бо зустріла Остапа. Загалом розповідала, що вони разом. І як буде можливість то поїде знову туди до нього. При зустрічі розповідала про озеро, пасіку, про те як вона тримала сокиру та намагалась колоти дрова. І, що навіть курку зловила та доїла корову. Ця Лія не така як була раніше. Колишня Лія на таке не погодилась. Я ж їй розповіла про своє літо в онлайні. Вона була здивована моєю безстрашністю поїхати в Одесу до Романа. А потім сказала, що можливо зробила те ж саме, але десять разів би подумала. А я навіть не думаючи погодилась. А головне не пожалкувала. І ні на мить.
Ми з Романом спілкуємось кожен вечір. У нього закінчилась академвідпустка, тому готує дипломну роботу та ще й паралельно працює. Каже, що це його виснажує, але зі мною поговорити ввечері — це святе.
Сьогодні я не отримала його ранкового голосового повідомлення: “Добрий ранок, кохана”. Натомість він мені подзвонив по відео. А я натиснула на кнопку “Відповісти” як тільки розплющила очі. Ми з ним поговорили хвилин двадцять. Він подзвонив мені перед тим як поїхати в інститут. Ми “разом” випили каву. І це зробило мій настрій хорошим на цілий день. Так, саме на цілий день. Навіть семінар на який я забула вивчити декілька питань і мене запитали не зміг зіпсувати настрій.
Повернулась додому о п’ятій тридцять. Дома вже і мама і сестра. Я зайшла у квартиру. До мене вийшла мама.
— О, Ліза. Нарешті вдома.
— А, що сталося?
— Нічого. Просто ти зазвичай приходиш додому раніше, ніж ми.
— Ну, я трохи посиділа в кав’ярні з Лією.
— Зрозуміло. Йди мий руки та будемо вечеряти… На вечерю вареники з капустою, — мама усміхнулась. Наші стосунки почали змінюватися. Мама стала теплішою до мене. Часто обіймає. Мене це дивує, але водночас це приємно.
За декілька хвилин ми втрьох сіли їсти.
— Знову будеш сьогодні з Романом до пізньої ночі розмовляти?
— Розмовляти буду, а ось наскільки довго — не знаю. Він останнім часом втомлюється. І навчання і робота втомлюють.
— О, знаю як це, — сказала мама. Ми за вечерею ще поговорили. Мама розповіла трохи про свій день. А після я їй допомогла прибрати та пішла у свою кімнату. І ось вже восьма вечора. Ми з Ромою не змінювали нашу традицію. О 20:00 починаємо розмовляти.
Він мені подзвонив. Я побачила його стомлене, але рідне обличчя. Я так зрозуміла, що він сидить з ноутбуком на балконі, бо інтер’єр його квартири пам’ятаю.
— Привіт. Як день минув?
— Швидко, що дуже добре, — сказала я та усміхнулась, — а у тебе?
— Весь день в інституті. Вже й забув як їздити на пари на дев’яту годину.
Ми почали говорити про те, що відбувалось у нас на парах. Він про своїх одногрупників, а я про своїх. Раптом чую голос мами:
— Лізо, тут до тебе якийсь хлопець прийшов!
— Що там? — запитав Рома, бо не почув, що сказала мама.
— Вона сказала, що якийсь хлопець прийшов до мене, — сказала та побачила усміхнене обличчя Роми. І зразу стало зрозуміло, що це пов’язано з Романом.
— Йди, я почекаю.
Я вийшла з кімнати та зайшла у коридор. При вході стоїть Тімур. Я здивовано подивилась на нього.
— Тімур?
— Привіт, Лізо.
— Ти як тут опинився?
— Вчусь у Києві. А так приїхав, щоб передати пакунок та квіти від одного божевільного романтика, — ми почали сміятись.
— Від Роми? Серйозно?
— Серйозніше не буває. Тому ось квіти та пакунок.
— Дякую. Може зайдеш? Я якраз з ним розмовляю.
— Ні. Мені треба йти. Катя чекає у гуртожитку. А тобі гарного вечора.
— І тобі, — ми обійнялись. І він пішов, я зачинила двері. До мене вийшла мама. Подивилась на мене здивовано, — це найкращий друг Роми.
— Він… милий, — сказала вона після паузи. — І пакунок передав?
— Так, — я посміхнулась і, не розпаковуючи прямо в коридорі, швидко пішла до своєї кімнати, бо не могла дочекатись подивитись, що ж там.
Рома все ще був на відеозв’язку, усмішка на обличчі не сходила.
— Ну що, отримала?
— Отримала, — я показала квіти в камеру. — Вони прекрасні. І пахнуть чудово. Ти знову мене здивував.
— Ну, а тепер відкривай пакунок.
Я відкрила пакунок. У ньому лежав плед, шоколад, який ми їли разом. Який мені сподобався і ще коробочка.
— А це, що? — я показала коробочку.
— Відкрий.
Я відкрила. У коробочці лежить ланцюжок з кулоном у вигляді серця, а в самому серці дівчина та хлопець тримаються за руки.
— Що це? — я дістала ланцюжок.
— Хотів подарувати його тобі коли ти була у мене, але на жаль його не встигли зробити.
— Ром, — у мене на очах з’явились сльози, — дякую.
— Для тебе все, що завгодно. Одягни цей ланцюжок.
Я дістала його з коробочки та одягла, застібнути було важкувато, але все ж вдалося.
— Він прекрасний, — витерла сльози.
— І пасує тобі.
Ми ще розмовляли. Я закутались у плед, той який подарував Роман. Плед був теплий, що мені на мить здалося, що мене обіймає Рома. Ми розмовляли ще декілька годин. Ні про що. Ще мовчали. Мовчання ніби ритуал якийсь між діалогом.
За розмовою, ми вже лягли спати, але були на зв’язку. І щось мені підказує, що це буде як той раз, перед тим як ми зустрілися наживо.
Останнє, що я від нього почула це:
“Добраніч, Лізо. Кохаю тебе”. А завтра ми прокинемось на відеозв'язку. У цьому я не сумніваюсь, бо він не покладе слухавку, а засне разом зі мною.