29 глава "Після Одеси"

Ліза.

Їхала у поїзді та дивилась тільки у вікно. На очах сльози, на душі гидко. І чому час так швидко йде… летить? Два тижні — чотирнадцять днів. Наче звучить багато, але насправді це зовсім не так. За вікном починає сутеніти. І все більше бачу своє відображення у вікні. Очі червоні від сліз, обличчя також. Під'їжджаючи вже до Києва, трохи привела до ладу обличчя: витерла сльози та припудрила обличчя. Подивилась на себе у дзеркало та усміхнулась. Ось тільки усмішка сумна.
Вийшла з вокзалу та роздивилась все. Київ як був, так й залишився гучним. На вулиці все ті ж кіоски з кавою та пиріжками. Деякі ще відчинені, деякі — ні. Бо вже вечір, а саме 22:25. Їхати на метро немає сил та ще й з валізою. Тому викликала таксі, яке не треба було чекати. Приїхало швидко, машина зупинилась на дорозі, бо припаркуватись не було місця. Водій допоміг мені покласти валізу у багажник. Я сіла на заднє сидіння, сказала адресу та поїхали. Вулиці Києва мерехтіли ліхтарями. Де-не-де ще ходили люди. Місто почало засинати.
Приїхала до під’їзду майже через годину. Будинок знаходиться далеко від вокзалу. І навіть якщо їхати без заторів, то по часу буде довгенько.
Тихо зайшла у квартиру, але мама почула, що двері зачинились, тому вийшла у коридор.
— Доня повернулась, — сказала спокійно, а після обійняла мене, що було дивно.
— Привіт, — прошепотіла. Мама випустила мене з обіймів, а після подивилась на мене.
— Ти чимось засмучена.
— Не зважай, все добре, — відмахнулась.
— Посидимо на кухні, поп’ємо чаю? Давно не бачились.
— Ну, давай, — сумно усміхнулась, — але спочатку переодягнусь та сходжу у душ.
Занесла валізу у кімнату. Тут все як було, так й залишилось, але таке відчуття, що чогось не вистачає. Взявши чисті речі, пішла у ванну кімнату. Стояла під краплями води та плакала. Не знаю, як так вийшло, але сльози текли мимовільно. Вийшла з ванної кімнати, не стала сушити голову, просто витерла та розчесала. Зайшла на кухню. Тут пахне якоюсь випічкою та м’ятним чаєм. Мама його полюбляє, тому я не здивована такому вибору. Вона показала жестом мені, щоб я сідала. Я сіла та швидко написала Роману. І отримала його повідомлення. Все ж не дарма залишила йому те парео.
Мама сіла навпроти мене, і в цей час зайшла на кухню сестра Дарина.
— О, наша пропажа повернулась.
— І тобі привіт.
— Сідай до нас, — сказала мама. Сестра сіла біля мами. Вони обидві подивились на мене, — Лізо, де ти була? — спокійно запитала мама.
— В Одесі. Все так спонтанно вийшло. Тому забула вам написати.
— Не розумію як можна спонтанно поїхати на море. Можна детальніше як ти там опинилась та за який кошт.
Я зітхнула.
— Познайомилась з хлопцем. Довго спілкувались онлайн. Після він мені запропонував приїхати… Я ні копійки не витратила на дорогу та проживання. Все оплатив він… Настільки хотів мене побачити.
— Ну, ти звичайно даєш. Поїхати у місто в якому ні разу не була та ще й до незнайомого хлопця. У тебе є голова?
— Є. Я знала, що все буде добре… на підсвідомому рівні, — додала.
— І як того хлопця звати? Розкажи про нього.
— Його звати Роман. Йому двадцять чотири роки. Жили у його квартирі.
— І спали разом, — сказала сестра.
— А, ось це вже не твоя справа.
— Сім’я у нього якась є?
— Сім’я є, але… — запнулась на секунду — у нього лише тітка та двоюрідний брат. Мама померла від хвороби, а батько його кинув. Тобто він зник з його життя.
Я розповідала ще про нього. Мамі було цікаво все. І от коли я почала розповідати їм про захоплення про плівковий фотоапарат вони здивувались. Сестра сказала, що не знає що воно таке. Тому мама принесла сімейний альбом. І ми почали розглядати фотографії.
— Я не пам’ятаю цих фотографій, — сказала сестра.
— Воно й не дивно. Тобі тут лише два роки. А це фотографія з нашого пікніка, — сказала мама та дала мені фото де я і тато. Я згадала той момент. Щасливий момент з мого дитинства, де мені лише десять років.
Загалом посиділи ми до другої години ночі.
Я зайшла у кімнату, взяла конверт з фотографіями, лягла на ліжко та витягла їх, але не встигла подивитись, бо побачила, що вони загорнуті у якийсь аркуш. Розвернула його та побачила рівний красивий почерк Романа:
“Привіт, Лізо. Якщо ти це читаєш, значить почала переглядати фотографії.
Їх не сімнадцять. Порахуй їх. Я впевнений, ти знайдеш ті, які ти вперто залишила мені, хоча я хотів їх віддати тобі. Мені було дуже приємно, що ти була зі мною ці два тижні. Вони були найтеплішими за все це літо, яке вже майже закінчилось. Я був радий побачити тебе ось таку справжню — красиву, вразливу, теплу, трохи сердиту вранці, захоплену морем, ніжну, коли засинала в мене на плечі. Кохаю тебе.
P.S. Всі фотографії, де ти, де ми разом висять над ліжком. І одна, там де ти, стоїть на письмовому столі. Якщо тобі буде сумно читай цей лист.
Завжди твій, Роман”
Я прочитала цей лист двічі. На очах виступили сльози. Поклала лист та фотографії біля себе та побачила, що на мій телефон прилетіло повідомлення від Роми: “Спокійної ночі, Лізо. Завтра поговоримо по відео. Обіцяю. Кохаю тебе.”2:19.
Усміхнулась, відповіла йому простим: “Спокійної ночі. Вже чекаю дзвінка. Кохаю тебе”2:20.
Тепер знову лише так, що дуже сумно. І я вже чекаю нашої наступної зустрічі… і він також.