28 глава "Прощання"

9 днів потому.

Сьогодні останній день, коли ми ось так разом. Сьогодні я їду і ми повертаємось до звичайного нам життя. Знову будуть відеодзвінки, голосові повідомлення і… відстань. А ще на наступному тижні починається навчання. Літо пролетіло, що й оком кліпнути не встигла. Але за це літо трапилась подія, яку я не очікувала. Я не думала, що закохаюсь у хлопця з яким ми півтора місяці лише листувались та проводили час у відеодзвінках. І два тижні разом з ним наживо, ось так.
Вчора ми сиділи на підлозі та передивлялись ті 35 фотографій, які зробили, коли гуляли з плівковим фотоапаратом. Ми ці фотографії поділили, а тобто я взяла собі сімнадцять. А Роман залишив собі шістнадцять, але вибрав такі, де я вийшла краще. Він залишив собі фотографію, де я стою біля вікна, де я на пляжі. Ми ледве б й посварились через ці фотографії. Але ця б сварка була б просто у жарт. А не серйозна.
Сьогодні ж я вже їду. Прокинулась раніше за Романа та пішла тихенько на кухню, робити нам каву. Роблю каву та думаю: “Як же мені буде не вистачати цих ранків. Наших ранкових посиденьок на балконі з кавою та морськими хвилями.” Я за два тижні вже звикла до шуму хвиль, мені буде їх не вистачати. У моїй кімнаті, якщо відчинити вікно нічого подібного не буде чутно, а це місце просто особливе.
Думаючи про це, я навіть не помітила, що у кухню зайшов Роман.
— Каву готуєш? — запитав та обійняв мене ззаду.
— Так… востаннє.
— Ну, чому ж востаннє? Я впевнений, що ти до мене ще обов’язково приїдеш. — Я повернулась до нього
— Мені цього б теж хотілось, але це буде не скоро.
— Тоді до тебе приїду я. Як тільки знайду можливість, то зразу до тебе. Обіцяю, — сказав та поцілував мене у губи.
Ми взяли чашки з кавою та пішли на балкон. Сіли на крісло. Як завжди Роман посадив мене собі на коліна.
— Мені буде цього не вистачати, — сказала я, — наших таких моментів, до яких я вже звикла.
— Мені теж. Тепер я не зможу ось так просто виходити на балкон та спокійно пити каву… — Рома міцно обійняв мене, — кохаю тебе.
— А я тебе.
— О котрій у тебе поїзд?
— О 14:15. І вже ввечері буду дома. Це ж швидкісний поїзд, — сумно усміхнулась.
Ми зайшли у вітальню. Я подивилась на свою валізу. Вона вже майже зібрана. Залишилось скласти в неї дрібнички.
— До речі, візьмеш з собою одну тарілочку, яку ми разом розмальовували? У нас їх дві.
— Візьму, — Роман пішов замотувати її в плівку, щоб тарілка не розбилась, а я роздивилась кімнату, щоб зрозуміти чи нічого я не забула. Здається нічого, але навіть якщо забула, то можливо на краще. Чому? Ну, по-перше, у Роми буде якась моя річ, а по-друге, це означатиме, що ми ще зустрінемось. Хоча… може свідомо залишити йому якусь річ? Я відчинила валізу та дістала звідти парео. Поклала його йому на диван, так, щоб його спочатку можна було не помітити. З кухні вийшов Роман з тарілкою замотаною у пухнасту плівку.
— Тепер точно не розіб’ється.
Він віддав мені тарілку. Я поклала її у валізу та закрила її.
— Нічого не забула?
— Думаю, що ні. Ми ж разом складали мої речі.
— Ну, так. До поїзда залишилось… — Рома подивився на годинник — три години.
— Мало.
— Але ми можемо провести хоча б годину ще з користю. Як на рахунок сходити до моря, просто пройтись по пляжу.
— Мені подобається ця ідея.
Ми вийшли з квартири та пішли на пляж. Йшли тримаючись за руки. Він міцно стиснув її.
Прийшли на пляж. Хвилі великі наче саме море проти аби я їхала. Ми сіли на пісок у затінку. Я поклала на плече Ромі голову.
— Мені буде не вистачати всього цього, а особливо тебе.
— Мені теж. Але як тільки буде можливість, я приїду до тебе.
— Обіцяєш? — я подивилась на нього.
— Обіцяю, — він поцілував мене у скроню.
Ми просиділи ось так ще хвилин двадцять. Після повернулись додому. Роман взяв мою валізу. Вийшли з квартири. До під’їзду приїхало таксі.

Роман.
Два тижні пролетіли, так швидко, що ми й не помітили. Кожного ранку спільний сніданок лише кавою на балконі. Кожен вечір перегляд якогось фільму з чашкою чаю та в обіймах один одного. Майже кожен день були на пляжі, де Ліза постійно запитувала про моє самопочуття. Її дбайливість та хвилювання за мене. Це так незвично, бо я не відчував такого піклування вже давно. Я звик вже до того, що піклуюсь сам за себе, але ці два тижні все було не так. Ми з Лізою вчора влаштували романтичну вечерю, сиділи на підлозі у вітальні, а не за столом. На фоні грали пісні з нашого плейлиста. Під одну з пісень ми навіть танцювали. І вже коли лежали у ліжку, то уявляли нашу наступну зустріч. Як я приїду у Київ, як ми будемо гуляти по Хрещатику, як вона мене познайомить з Лією.
І ось сьогодні вона вже їде. Мені не хочеться її відпускати, але розумію, що треба. У неї там навчання, мама з сестрою та обов’язки. А я залишаюсь тут. В моїй квартирі буде вже занадто тихо.
Ми сіли в машину та поїхали на вокзал. Я взяв її долоню та стиснув у свою. Ліза знову як тоді поклала голову мені на плече та шморгнула носом.
— Я не хочу їхати, — прошепотіла вона.
— Я теж не хочу, щоб ти їхала, але…
— Треба, — продовжила фразу.
Ми приїхали на вокзал, знайшли потрібний перон. На пероні ходять багато людей. Хтось їде, а хтось проводжає. Ми з Лізою стали якнайдалі від усіх. Вона подивилась мені в очі.
— Я сумуватиму, — сказала.
— Я теж. Тільки не плач, будь ласка. Ми знову будемо спілкуватись як спілкувались до цього.
— Але все буде вже не те, — тихо мовила.
— Я розумію, знаю, але хоч якось, — я її міцно обійняв та вдихнув запах її волосся. Воно пахло ромашкою. Потім ми подивились один на одного та почали цілуватись. Повільно, ніжно, ніби це останній наш поцілунок та більше ніколи таких не буде.
Вона подивилась на мене, на очах сльози.
— Не плач, будь ласка, ми скоро зустрінемось… Обіцяю, — сказав та притиснув її до себе міцніше.
Оголосили посадку. Ліза відсторонилась від мене.
— Мені вже час.
Вона взяла валізу та пішла до вагона. А я стою як вкопаний та дивлюсь на неї. Коли вона зайшла у вагон, то через вікно помахала мені рукою, я їй теж помахав у відповідь. Поїзд рушив, а я стою та дивлюсь як він віддаляється. І на душі стає паскудно. Коли його не стало вже видно, я поїхав додому. Включив у навушниках наш плейлист. І чомусь ноги понесли мене не додому, а на пляж. На місце, яке дуже сподобалось Лізі. Тут завжди сонце, але сьогодні хмарно, тому якраз та погода коли можна посидіти. Тому я сів та просто дивився на прибій, на хвилі, а замість музики та шуму хвиль був лише сміх Лізи.
Повернувся додому десь о сьомій вечора. У квартирі тихо. Занадто тихо. Знову гнітюча тиша, яка тисне. Пройшовся по квартирі, а після сів на диван. І побачив жовто-рожеве парео Лізи. Воно з неї вчора злетіло на пляжі. Я його ледве схопив. Ці спогади зробили на моєму обличчі усмішку. Я притиснув парео до себе. Воно пахне Лізою. І схоже вона спеціально його мені залишила, адже пам’ятаю, що саме я його клав у валізу.
Через декілька годин прийшло голосове повідомлення від коханої.
“Я дома. Доїхала спокійно. Сумую за тобою. Помітив, що я залишила тобі парео? Кохаю тебе.” 23:55.
Я прослухав його ще двічі, а після записав їй голосове повідомлення:
“Це добре. Дякую, що сказала, бо я хвилювався. Парео помітив, але не здивувався. Тепер буде лежати на ліжку, де спала ти. Кохаю тебе… безмежно.”23:58.
Натиснув надіслати та побачив, що вона зразу його побачила.
Тепер між нами буде знову відстань, відео дзвінки та повідомлення. І випробування коханням на відстані.